Вечори на хуторі біля Диканьки ebook

Микола Гоголь

вечори на хуторі біля диканьки

Повісті

ЧАСТИНАПЕРША

Передмова

«Це що за диковина: Вечори на хуторі біля Диканьки? Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! Ще мало обскубли гусей на пера та перевели ганчір’я на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду, перекаляло пальці в чорнилі! Надав же чорт і пасічникові потягтися слі­дом за іншими! Справді, друкованого паперу розвелося стільки, що й не придумаєш швидко, що б таке загорнути в нього».

Чуло, чуло віще моє усі ці розмови ще за місяць! Тобто, кажу я, що нашому брату, хуторянинові, носа тільки виткнути з своєї глушини на великий світ — матінко моя! — Це все одно, як трапляється, іноді за­йдеш у покої великого пана: обступлять тебе всі та й почнуть морочити. Ще б нічого, нехай би вже вище лакейство, — так ні, яке-небудь обідране хлоп’я, гля­нути — погань, що порпається на задньому дворі, — і те причепиться; та й почнуть з усіх боків ногами притупувать: «Куди, куди, чого? геть, мужик, геть!» Я вам скажу... Та що там казати! Легше мені двічі на рік з’їздити до Миргорода, де от уже п’ять літ, як не бачив мене ні підсудок з зем­ського1 суду, ні поважний ієрей2, ніж показатися у той великий світ. А показався — то вже плач не плач, а давай одвіт!

У нас, мої люб’язні читачі, — не в гнів вам сказати (ви, може, й розсердитесь, що пасічник говорить з вами запросто, немов з якимось сватом своїм або кумом), — у нас, на хуторах, ведеться здавна: тільки-но закінчаться роботи на полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч, і наш брат приховає своїх бджіл у темний льох, коли ні журавлів у небі, ні груш на дереві більш не побачите, тоді, як тільки вечір, уже на­певно десь в кінці вулиці жевріє вогник, сміх і пісні чути здалеку, дзенькає балалайка, а часом і скрипка, гомін, шум... Це у нас вечорниці! Вони, як бачите, вони схожі на ваші бали´; тільки не можна сказати, щоб зовсім. На бали´, коли ви їдете, то саме за тим, щоб повертіти ногами та попозіхати в ку­лак; а в нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребенями3; спочатку немов і за діло візьмуться: веретена хурчать, ллються пісні, і кожна не зведе й очей убік; та тільки шелеснуть у хату парубки з скрипалем — здійметься крик, почнеться ве­ремія, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна.

А найкраще, як зіб’ються всі тісною купою та почнуть загадок загадувати, або просто правити теревені. Боже ти мій! Чого тільки не розкажуть! Відки старовини не викопають! Якого жаху не нанесуть! Та ніде, може, не розказувано було стільки диковин, як на вечорах у пасічника Рудого Панька. За що мене миряни прозвали Рудим Паньком — їй-богу, не скажу вам. І волосся, здається, у мене тепер скоріше сиве, ніж руде. Та в нас, не звольте гніватись, такий звичай: як дадуть кому люди якесь прізвисько, так і на віки вічні залишиться воно. Бувало зберуться, напередодні свята, доб­рі люди в гос­ті до пасічникової хатини, посідають за стіл, — і тоді прошу тільки слухати. Та й то сказати, що люди ж були зовсім не простого десятка, не які-небудь мужики хуторянські. Так, може, комусь і вищому за пасічника зробили б честь, завітавши. От, наприклад, чи знаєте ви дяка диканської церкви Хому Григоровича? Ех, голова! А які історії вмів він розпо­відати! Дві з них знайдете в цій книжці. Він ніколи не носив пістрьового4 халата, який побачите ви на ба­гатьох сільських дячках; а заходьте до нього і в будень, він вас завжди прийме у балахоні з тонкого сукна кольору захололого картоп­ляного киселю, за яке він платив у Полтаві мало чи не по шість кар­бованців за аршин5. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на ці­лому хуторі, щоб чути було запах дьогтю; а кожному відомо, що він мазав їх найкращим смальцем, якого, гадаю, інший мужик з радістю поклав би собі в кашу. Ніхто не скаже також, щоб він коли-небудь утирав носа полою свого балахона, як це роблять інші люди його звання; а виймав з-за пазухи чепурно згорнену білу хустку, вишивану по всій окрайці червоними нитками, і, справивши, що слід, згортав її знову, як звичайно, у дванадцяту долю і ховав за пазуху. А один із гостей... Ну, той уже був такий панич, що хоч за­раз нарядити у засідателі6 або в підкоморії7. Було поставить перед себе палець і, дивлячись на його кі­нець, піде розповідати — вигадливо та хитро, немов у друкованих книжках! Інший раз слухаєш, та й роздум нападе. Нічого, хоч убий, не тямиш. Звідки він слів на­брався таких! Хома Григорович одного разу йому щодо цього добру сплів приказку: розказав він йому, як один школяр, що вчився у якогось там дяка гра­моти, приїхав до батька і став таким латинником, що забув навіть нашу мову православну. Всі слова звер­тає на ус: лопата в нього — лопатус, баба — бабус. От, трапилося раз, пішли вони разом із батьком у поле. Латинник побачив граблі та й питає батька: «А як це, батьку, по-вашому зветься?» Та й наступив, роззявивши рота, ногою на зуб­ці. Той не встиг зібратися з відповіддю, як грабильно піднялося, розмахнувшись, та — лусь його по лобі. «Кляті граблі!» закричав шко­ляр, ухопившись рукою за лоб і підскочивши на аршин: «як же вони, чорт би зіпхнув з мосту їхнього батька, боляче б’ються!» Так он як! Пригадав і ім’я, голуб! — Така приказка не припала до душі закру­тистому розповідачеві. Не кажучи й слова, встав він із місця, розставив ноги свої посеред кімнати, нахилив голову трохи наперед, засунув руку в задню кишеню горохового каптана свого, витяг круглу лаковану та­бакерку, клацнув пальцем по намальованій пиці якогось бусурменського генерала і, зачепивши немалу порцію табаки, розтертої з попелом та любистковим листом, підніс її коромислом до носа і витяг носом на льоту всю купку, не доторкнувшись навіть до великого пальця. І все ні слова. Та як поліз у другу ки­шеню і вийняв синю картату бавовняну хустку, тоді тільки промимрив про себе, ледве ще чи не прислів’я: Не мечіте бісеру перед свиньми. «Бути ж тепер сварці», подумав я, помітивши, що пальці у Хоми Григоровича так і туляться дати дулю. На щастя, стара моя догадалася поставити на стіл гарячий книш з маслом. Усі взялися за діло. Рука Хоми Гри­горовича, замість того, щоб показати дулю, простяг­лася до книша, і, як завжди ведеться, почали хвалити майстерницю-господиню. Ще був у нас один розпові­дач; та той (не слід би на ніч згадувати про нього) такі викопував страшні історії, що волосся ходило по голові. Я навмисне і не вміщував їх сюди: ще наля­каєш добрих людей так, що пасічника, прости гос­поди, як чорта всі почнуть боятися. Нехай краще, як доживу, коли бог дасть, до нового року та випущу другу книжку, тоді можна буде налякати вихідцями з того світу та дивами, які творилися в старовину у православній стороні нашій. Між ними, може трапитись, знайдете й побрехеньки самого пасічника, що розказував він своїм онукам. Аби слухали та читали, а в мене, мабуть, от ліньки тільки кляті копатися, на­збирається і на десять таких книжок.

Еге, от було і забув найголовніше: як будете, па­нове, їхати до мене, то прямісінько їдьте стовповим шляхом на Диканьку. Я нав­мисне й виставив її на першому листку, щоб швидше добралися до нашого ху­тора. Про Диканьку ж, гадаю, ви наслухалися доволі. Бо й те сказати, що там дім кращий якогось там пасічникового куреня. А про сад і казати нічого: у Пе­тербурзі вашому, певно, не знайдете такого. А приїхавши у Диканьку, спитайте тільки першого, який і рішиться назустріч, хлопчика, що пасе в замазаній сороч­ці гусей: «А де живе пасічник Рудий Панько?» — «А от там!» скаже він, показавши пальцем, і, коли хочете, доведе вас до самого хутора. Прошу, проте, не дуже закладати назад руки та, як там кажуть, викручуватися, бо шляхи по хуторах наших не такі гладенькі, як перед вашими хоромами. Хома Григорович позаторік, приїздивши з Диканьки, навідався-таки в провалля з новою таратайкою своєю і гнідою коби­лою, незважаючи на те, що сам поганяв і що поверх своїх очей надівав часом ще й куповані.

Зате вже, коли завітаєте в гості, то динь подамо таких, яких ви зроду, може, не їли; а меду, і забо­жуся, кращого не знайдете на хуторах. Подумайте собі, що, як внесеш щільник — запах піде по всій кім­наті, уявити собі не можна, який: чистий, як сльоза, або кришталь дорогий, що буває в сергах. А якими пирогами нагодує моя стара! Що то за пироги, якби ви тільки знали! сахар, справжнісінький сахар! А масло, так-от і тече по губах, коли почнеш їсти. Подумаєш справді: на що тільки не майстерниці ці баби! Чи ви пили коли-небудь, панове, грушовий квас з терновими ягодами, або варену з родзинками та сливами? Або, чи не траплялося вам, часом, їсти путрю8 з молоком? Боже ти мій, яких на світі нема страв! Почнеш їсти — просто насолода та й годі. Такі смачні, що й не описати! Минулого року... Проте, що це я, справді, розбалакався?.. Приїздіть тільки, приїздіть швидше; а нагодуємо так, що будете розказувати кожному стрічному.

Пасічник Рудий Панько

На всякий випадок, щоб не спом’янули мене не­добрим словом, виписую сюди, в азбучному порядку, ті слова, які в книжці цій не всякому зрозумілі9.

СОРОЧИНСЬКИЙ ЯРМАРОК

І

Мені нудно в хаті жить.

Ой, вези ж мене із дому,

Де багацько грому, грому,

Де гопцюють все дівки,

Де гуляють парубки!

Зі старовинної легенди

Який чарівний, який розкішний літній день у Мало­росії! Які млосногарячі ті години, коли полудень сяє серед тиші й спеки, і блакитний, незмірний океан, жа­гучим куполом схилившись над землею, здається, заснув, весь потонувши в млості, пригортаючи й стискаючи прекрасну в ніжних обіймах своїх! На ньому ні хмаринки. В полі ні звуку. Все начебто вимерло; вгорі тільки в небесній глибині тремтить жайворонок, і срібні пісні летять повітряними сходами на закохану землю, та зрідка кигикання чайки чи дзвінкий голос перепела пролунає в степу. Ліниво й бездумно, ніби гуляючи без мети, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі мальовничі маси ли­стя, кидаючи на інші темну, як ніч, тінь, на яку тільки при великому вітрі бризкає золото. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сиплються над барвистими го­родами, обрамованими стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хліба табором розташову­ються в полі й кочують по його безкрайності. Нагнулись від ваги плодів розлогі віти черешень, слив, яблунь, груш; небо, його чисте дзеркало — ріка в зелених, гордо піднятих рамах... Яке повне розкоші і солодкої знемоги малоросійське літо!

Такою розкішшю сяяв один із днів гарячого серпня року тисяча вісімсот... вісімсот... Та років з тридцять буде тому, коли шлях, верст10 за десять до містечка Сорочинців, кипів народом, що поспішав з усіх околишніх і далеких хуторів на ярмарок. З ранку ще тяглися нескінченною валкою чумаки із сіллю та ри­бою. Гори горшків, закутаних у сіно, поволі сунули, здається, нудьгуючи зі своєї неволі й темряви; поде­куди тільки яка-небудь розмальована яскраво миска чи макітра хвастовито висувалася з високо піднятого на возі плоту й привертала розчулені погляди при­хильників розкоші. Багато з подорожніх поглядало з заздрістю на високого гончара, власника цих кош­товностей, що, повільно ступаючи, йшов за своїм кра­мом, дбайливо закутуючи глиняних своїх чепурунів та кокеток ненависним для них сіном.

Самотою збоку тягся стомленими волами віз, навалений мішками, прядивом, полотном та всякою хатньою поклажею, а за ним брів, у чистій полотняній со­рочці і в забруднених полотняних шароварах, його хазяїн. Лінивою рукою обтирав він піт, що градом ко­тився з його смаглявого обличчя і навіть капав з довгих вусів, напудрених тим невмолимим перукарем, що некликаний приходить і до вродливиці, і до потвори та силоміць пудрить кілька тисяч уже літ весь рід людський. Поряд з ним ішла прив’язана до воза ко­била, сумирний вигляд якої свідчив про похилий вік її. Багато зустрічних, і особливо молодих парубків, брались за шапку, порівнявшися з нашим дядьком. Одначе не сиві вуси й не поважна хода його змушу­вала їх це робити; досить було звести очі трохи вгору, щоб побачити причину такої шанобливості: на возі сиділа гарненька доч­ка з круглим личком, з чорними бровами, що рівними дугами зводилися над ясними карими очима, з безжурно усміхненими рожевими устами, з зав’язаними на голові червоними і синіми стрічками, які, разом з довгими косами і пучком по­льових квітів, багатою короною лежали на її чарівній голівці. Все, здавалося, цікавило її; все було для неї чудне, нове... і гарненькі очиці безперестанку бігали від одного дива до другого. Та як і не розважитися! вперше на ярмарку!.. Дівчина у вісімнадцять літ уперше на ярмарку!.. Та ніхто з прохожих і проїжджих незнав, як важко їй було вблагати батька взяти її з собою, хоч той і душею радий був би зробити це раніш, якби не лиха мачуха, що навчилася тримати його в руках так само вправно, як він віжки своєї старої кобили, що ото за довголітню працю плента­лася тепер на продаж. Невгамовна жінка!.. Та ми й забули, що й вона тут сидить зверху на возі у пишній і шерстяній зеленій кофті, на якій, ніби на горностайовім хутрі, нашиті були хвостики червоного тільки кольору, в дорогій плахті, що рябіла, мов шахівниця, і в ситцьовім барвистім очіпку, що надавав якоїсь особливої поважності її червоному повному обличчю,по якому перебігало щось таке неприємне, таке дике, що кожний ту ж мить поспішав перевести збентеже­ний погляд свій на веселеньке личко дочки.

Очам наших подорожніх почав уже відкриватися Псьол; здаля вже повівало холодком, що здавався відчутнішим після втомної, виснажливої спеки. Крізь темно- і ясно-зелене листя недбало розкиданих у лузі осокорів, беріз і тополь заблискали вогненні, повиті холодом іскри, і річка-красуня пишно відкрила срібне лоно своє, на яке розкішно падали зелені кучері дерев. Свавільна, як вона в ті чарівні години, коли правдиве дзеркало так завидно вбирає в себе її сповнене гордощів і сліпучого блиску чоло, лілейні плечі й мармурову шию, затінену темною хвилею, що впала з русої голови, коли зневажливо відкидає вона одні прикраси, щоб замінити їх іншими, і вередуванням її краю нема, — вона чи не щороку міняє свої околиці, вибирає собі новий шлях і оточує себе новими, різноманітними ландшафтами. Ряди млинів підіймали на важкі колеса свої широкі хвилі й потужно кидали їх, розбиваючи на бризки, обсипаю­чи пилом і сповнюючи шумом околицю. Віз зі знайомими нам пасажирами ви­їхав у цей час на міст, і ріка у всій красі і величі, як суцільне скло, розкинулась перед ними. Небо, зелені й сині ліси, люди, вози з горшками, млини — все пе­рекинулось, стояло й ходило догори ногами, не пада­ючи в блакитну, прекрасну безодню. Красуня наша замислилася, дивлячись на розкішний краєвид, і забула навіть лузати свій соняшник, чим ретельно роз­важалась усю дорогу, коли раптом слова: «ой, та й дівчина!» вразили її вухо. Оглянув­шись, побачила вона гурт парубків, що стояли на мосту, і серед них один, одягнений чепурніше ніж інші, в білій свитці і в си­вій з решетилівського смушку шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаг­лого, але приємного обличчя й огненних очей, що, здавалося, намагались побачити її наскрізь, і опустила очі, подумавши, що, може, це він сказав ті слова. «Гарна дівчина!» казав далі па­рубок у білій свитці, не зводячи з неї очей. «Я від­дав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А он спереду й диявол сидить!» Регіт знявся з усіх боків; та вичепуреній жінці чоловіка, що повільно ступав поруч, не дуже сподобалось таке привітання: червоні щоки її стали аж огненні, і тріскотіння до­бірних слів посипалось, як дощ, на голову гуляки-парубка:

«Щоб ти подавився, паскудний бурлако! Щоб твого батька горш­ком по голові стукнуло! Щоб він посковз­нувся на льоду, антихрист проклятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив!»

«Ач, як лається!» сказав парубок, витріщивши на неї очі, нібито спантеличений таким сильним залпом несподіваних привітань: «і язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова».

«Столітній!..» підхопила літня красуня. «Поганцю! піди та вмийся спочатку! Шибенику нікчемний! Я не бачила твоєї матері, та знаю, що погань! і батько погань! і тітка погань! Столітній! що в нього молоко ще на губах...»

Віз саме почав з’їжджати з мосту, і останніх слів уже не можна було почути; та парубок не хотів, здається, закінчити на цьому: не думавши довго, схо­пив він жменю грязюки й жбурнув услід їй. Удар був влучніший, ніж можна було сподіватись: весь новий ситцьовий очіпок був заляпаний грязюкою, і регіт у гурті легковажних гульвіс вибухнув ще з більшою силою. Огрядна чепуруха скипіла від гніву; та віз від’їхав у цей час досить далеко, і злість її впала на безневинну пасербицю та на вайлуватого чоловіка, який, звикши здавна до таких явищ, весь час уперто мовчав і байдуже сприймав бурхливу мову розлюче­ної дружини. Одначе, незважаючи на це, невтомний язик її тріскотів і метлявся в роті доти, поки не при­їхали вони в передмістя до старого знайомого й кума, козака Цибулі. Зустріч з кумами, що давно не бачи­лись, вигнала на якийсь час із голови цю неприємну пригоду, примусивши наших подорожніх порозмов­ляти про ярмарок і перепочити трохи після далекої дороги.

ІІ

Що боже, ти мій господи! чого нема на тому ярмарку! колеса, скло, дьоготь, тютюн, ремінь, цибуля, крамарі всякі... так що хоч би вкишені було рублів із тридцять, то й тоді б не закупив усього ярмарку.

З малоросійської комедії

Вам, мабуть, траплялося чути, як десь рине дале­кий водоспад, коли все навколо сповнене стривоженого гуркоту, і хаос дивних, неясних звуків вихором но­ситься перед вами. Справді, чи не ті самі почуття вмить охоплять вас у вихорі сільського ярмарку, коли весь народ зростається в одне величезне страховище й ворушиться всім своїм тулубом на майдані та в тіс­них вулицях, кричить, гогоче, гримить? Галас, сварка, мукання, мекання, ревіння — все зливається в один безладний гомін. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пряники, шапки — все яскраве, строкате, без­ладне метушиться купами і снується перед очима. Різ­ноголоса мова потопляє одна одну, і жодне слово не вихопиться, не врятується від цього потопу; жоден крик не вимовиться ясно. Тільки ляскання по руках торгашів чути з усіх кінців ярмарку. Ламається віз; дзвенить залізо; з гуркотом падають скидувані на землю дошки; і запаморочена голова не розуміє, куди вдатися. Приїжджий мужик наш з чорнобривою доч­кою давно вже тинявся між народом. Підходив до од­ного воза, обмацував другого, прислухався до цін; а в той час думки його оберталися безперес­танно коло десяти мішків пшениці та старої кобили, що він при­віз на продаж. З обличчя дочки його помітно було, що їй не дуже приємно тертися коло возів з борошном та пшеницею, їй би хотілося туди, де під полот­няними ятками принадно розвішані червоні стріч­ки, сережки, олов’яні, мідні хрестики й дукачі. Та й тут, одначе, вона знаходила собі багато чого для спосте­реження: її смішило дуже, як циган і мужик били один одного по руках, скрикуючи самі від болю; як п’яний жид давав бабі киселю; як, посварившись, перекупки перекидалися лайкою і раками; як москаль, погладжуючи одною рукою свою цапину бороду, дру­гою... Та ось почула вона, що хтось смикнув її за ви­шиваний рукав сорочки. Озирнулась — аж парубок у білій свитці, з ясними очима, стояв перед нею. Жилки її здригнулись, і серце забилося так, як ще ніколи, ні з якої радості, ні з якого горя: і дивно, і любо їй зда­лося, і сама не могла розібрати, що робилося з нею.

«Не бійся, серденько, не бійся!» говорив він до неї стиха, взявши її за руку, «я нічого не скажу тобі лихого!»

«Може, це й правда, що ти нічого не скажеш ли­хого», подумала про себе красуня: «тільки мені чудно... мабуть, це нечистий! Сама, здається, знаєш, що не годиться так... а сили немає забрати від нього руку».

Мужик обернувся й хотів щось промовити до дочки, та збоку почулося слово: пшениця. Це магічне слово змусило його в ту ж хвилину приєднатися до двох негоціантів11, які голосно розмовляли, й уваги, що прикувалася до них, уже ніщо неспроможне було від­вернути.

ІІІ

Чи бачиш, він який парнище?

На світі трохи єсть таких.

Сивуху так, мов брагу, хлище!

Котляревський «Енеїда»

«То ти думаєш, земляче, що погано піде наша пше­ниця?» говорив чоловік, з вигляду схожий на заїж­джого міщанина, мешканця якого-небудь містечка, у пістрьових, забруднених дьогтем і засмаль­цьованих шароварах, до другого в синій, подекуди вже й з лат­ками, свитці та з величезною ґулею на лобі.

«Та думати нема чого тут; я ладен накинути на шию петлю та й гойдатися на цьому дереві, як ков­баса перед Різдвом на хаті, коли ми продамо хоч одну мірку12».

«Кого ти, земляче, морочиш? Привéзу ж, крім на­шого, нема зовсім», відказав чоловік у пістрьових ша­роварах.— «Еге ж, говоріть собі, що хочете», думав про себе наш знайомий, що не пропускав і слова з роз­мови двох негоціантів: «а в мене десять мішків таки є в запасі».

«То ж то й воно, що коли де встряне нечиста сила, то жди стільки добра, як від голодного москаля», зна­чущо сказав чоловік з ґулею на лобі.

«Яка нечиста сила?» підхопив чоловік у пістрьових шароварах.

«Чи ти чув, що подейкують люди?» провадив далі той, що з ґулею на лобі, наводячи на нього скоса свої похмурі очі.

«Ну?»

«От тобі й ну! Засідатель — щоб він не діждав більше витирати губи після панської слив’янки — одвів для ярмарку прокляте місце, на якому, хоч лусни, ні зернини не продаси. Бачиш ти отой старий розвалений сарай, що ген-ген стоїть під горою?» (Тут цікавий батько нашої красуні підсунувся ближче і весь обер­нувся, здавалося, на увагу). «В тому сараї й водяться чортячі штуки; і жоден ярмарок на цьому місці не минав без біди. Вчора волосний писар проходив пізно ввечері, коли зирк, — аж у вікно на даху висунулось свиняче рило та й рохнуло так, що йому мороз пішов за спиною; так і жди, що знову з’явиться червона свитка!»

«Що ж це за червона свитка?»

Тут у нашого уважного слухача волосся стало дибом; зі страхом обернувся він назад і побачив, що дочка його та парубок спокійно стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки, забувши про всі свитки на світі. Це розвіяло його страх і при­мусило повернутися до звичайної безтурботності.

«Еге, ге, ге, земляче, та ти майстер, як я бачу, обійматися! Щоб мене чорт узяв, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився обіймати по­кійну свою Хвеську, та й то дякувати кумові: бувши дружком, вже напоумив».

Парубок помітив ту ж мить, що батько його коха­ної не дуже розумний, і в думках заходився будувати план, як би то схилити його на свою користь.

«Ти, певно, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе зразу впізнав».

«Може, і впізнав».

«Коли хочеш, то й як звати, і на прізвище, і всяку всячину розкажу: тебе звуть Солопій Черевик».

«Еге ж, Солопій Черевик».

«А придивись-но гарненько: чи не впізнаєш мене?»

«Ні, не впізнаю. Не в гнів сказати, на віку стільки довелось надивитися пик усяких, що чорт їх і пригадає всіх!»

«Шкода, що ти не пригадаєш Голопупенкового сина!»

«А ти ніби Охрімів син?»

«А хто ж інший? Хіба тільки лисий дідько, як не він».

Тут приятелі взялися за шапки й почалося чолом­кання; наш Голопупенків син, одначе, не гаявши часу, наважився одразу ж напосістись на нового свого знайомого.

«Ну, Солопію, ото, як бачиш, я й дочка твоя поко­хали одне одного так, що хоч би й вік жити вкупі».

«Що ж, Параско», сказав Черевик, обернувшись і сміючись до своєї дочки: «може, й справді, щоб уже, як то кажуть, вкупі, і той... щоб і паслись на одній траві! га? по руках? ану лишень, новообраний зятю, став могорич!»

І всі троє опинились у відомій ярмарковій ресторації — під яткою в жидівки, заставленою незліченною флотилією сулій, бутлів, пляшок всякого роду й віку.

«Ох і молодець! за це люблю!» говорив Черевик, трохи підпивши й бачивши, як наречений зять його налив кухоль завбільшки з півкварти і, навіть не скривившись, вихилив до дна, торохнувши потім його вдрузки. «Що скажеш, Параско? Якого я тобі жениха дістав? дивись, дивись: як він хвацько тягне сивуху!..»

І, посміхаючись та заточуючись, поплентався він з нею до свого воза, а наш парубок пішов уздовж рядів з дорогим крамом, де були купці навіть із Гадяча й Миргорода — двох знаменитих міст Полтавської губернії, — наглядіти кращу дерев’яну люльку з мід­ною гарною оправою, квітчасту по червоному тлі хустку і шапку на ве­сільні дарунки тестеві й усім, кому слід.

ІV

Хоть чоловікам не онеє,

Та коли жінці, бачиш, теє,

Так треба угодити...

Котляревський

«Ну, жінко! а я знайшов жениха дочці!»

«Ото, якраз до того тепер, щоб женихів шукати. Дурню, дурню! тобі, мабуть, і на роду написано зали­шитися таким! Де ж таки ти бачив, де ж таки ти чув, щоб добрий чоловік бігав тепер за женихами? Ти по­думав би краще, як пшеницю з рук збути; гарний, ма­буть, і жених той! гадаю, голодранець над голодран­цями».

«Е, як би не так, подивилась би ти, що то за па­рубок! Сама свитка більше коштує, ніж твоя зелена кофта й червоні чоботи. А як сивуху знаменито п’є... Чорт би мене взяв разом з тобою, коли я бачив на віку своїм, щоб парубок одним духом вихилив пів­кварти, не скривившись».

«Ну, отож: йому як п’яниця та волоцюга, то й його масті. Б’юсь об заклад, якщо це не той самий шибе­ник, що вчепився до нас на мосту. Шкода, що й досі він не попадеться мені: вже б я йому далася взнаки».

«Та що, Хівре, хоч би й той самий; чому ж він шибеник?»

«Е! чого ж він шибеник! Ох, ти, голово безмозка! чули? чого він шибеник! Куди ж ти заховав дурну­ваті очі свої, коли проїздили ми млини; йому хоч би отут, перед самим його закаляним тютюнищем носом, знеславили його жінку, йому б те й байдужісінько».

«А все ж я не бачу в ньому нічого поганого; хло­пець хоч куди! ото тільки, що заліпив був на мить мармизу твою гноєм».

«Еге! та ти, я бачу, й слова не даси мені сказати! а що це воно таке? коли це бувало з тобою? мабуть, встиг уже сьорбнути, не про­давши нічого...»

Тут Черевик наш помітив і сам, що розбалакався занадто, і закрив на мить голову свою руками, гада­ючи, без сумніву, що розгнівана жінка так і вчепиться йому в чуба своїми подружніми кігтями.

«Отуди до дідька! от тобі й весілля!» думав він про себе, відступаючи від сильного натиску дружини. «Доведеться відмовити путящому чоловікові отак з доброго дива. Боже ти мій, господи, за що така на­пасть на нас, грішних! і так багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив!»

V

Не хилися, явороньку,

Ще ти зелененький;

Не журися, козаченьку,

Ще ти молоденький!

Малоросійська пісня

Неуважно дивився парубок у білій свитці, сидячи коло свого воза, на народ, що глухо гомонів навколо нього. Втомлене сонце покидало світ, спокійно пропалахкотівши свій полудень та ранок; і згасаючий день чарівно й сум­но й яскраво рум’янився, як щоки прекрасної жертви невблаганної недуги в урочисту хвилину відлітання її на небо. Сліпучо виблискували верхи білих шатер та яток, освітлені якимось ледве помітним огненно-рожевим світлом. Шибки навалених купами вікон горіли; зелені пляшки і чарки на столах у шинкарок стали огненними; гори динь, кавунів і гар­бузів здавались вилитими із золота і темної міді. Го­мін помітно рідшав і вщухав, і потомлені язики пере­купок, мужиків та циган лінивіше й повільніше повер­тались. Де-не-де починав блимати вогник, і запаш­на пара од варених галушок розносилася по стихаючих вулицях.

«Чого зажурився, Грицьку?» скрикнув високий, засмаглий циган, ударивши по плечу нашого парубка. «Що ж, віддавай воли за двадцять!»

«Тобі б усе воли та воли! Вашому племені все б бариші тільки. Підвести та обдурити доброго чоло­віка».

«Тьху, диявол! та тебе не в жарт замарудило. Чи не з досади, що сам накинув собі наречену?»

«Ні, це не по-моєму; я додержую свого слова; що вже зробив, тому й довіку бути. Та от у старого бов­дура Черевика нема совісті, видно, і на півшеляга: сказав, та й назад... Ну, його й винуватити нема чого, він — пень та й годі. Все це штуки старої відьми, що ми її сьогодні з хлопцями на мосту вилаяли на всі боки! Ех, якби я був царем або паном великим, я б перший перевішав усіх тих дурнів, що дозволяють себе сідлати бабам...»

«А продаси воли за двадцять, якщо ми заставимо Черевика віддати нам Параску?»

Здивовано поглянув на нього Грицько. В смагля­вих рисах цигана було щось злостиве, в’їдливе, низьке і разом погордливе: людина, глянувши на нього, вже ладна була визнати, що в цій чудній душі киплять достоїнства великі, та їм одна тільки нагорода є на землі — шибениця. Рот, що зовсім провалився між но­сом і гострим підборіддям, завжди осяяний в’їдливою усмішкою, невеликі, але жваві, як огонь, очі і безу­пинне миготіння на лиці блискавки задумів і намі­рів — все це начебто вимагало особливого, такого ж дивного для себе убрання, яке саме й було тоді на ньому. Цей темно-коричневий каптан, що один до­тик до нього, здавалось, перетворив би його на по­рох; довге чорне волосся, що пасмами спадало на плечі; черевики, взуті на босі, засмаглі ноги, все це, здавалося, приросло до нього й становило його природу.

«Не за двадцять, а й за п’ятнадцять віддам, якщо не збрешеш тільки!» відповів парубок, не зводячи з нього допитливих очей.

«За п’ятнадцять? добре! Гляди ж, не забувай: за п’ятнадцять! ось тобі й синиця на завдаток!»

«Ну, а як збрешеш?»

«Збрешу — завдаток твій!»

«Добре! ну, давай же по руках!»

«Давай!»

VІ

От біда, Роман іде, от тепер якраз насадить мені бебехів, та й вам, пане Хомо, не без лиха буде.

З малоросійської комедії

«Сюди, Афанасію Івановичу! ось тут тин нижчий, підіймайте ногу, та не бійтесь: дурень мій подався на цілу ніч з кумом під вози, щоб москалі часом не по­цупили чого».

Так грізна жінка Черевикова ласкаво підбадьорю­вала поповича, що боязко тулився коло тину; той ви­ліз хутко на тин та довго стояв, вагаючись, на ньому, ніби висока страшна примара, націлюю­чись оком, куди б краще стрибнути, і, нарешті, з шумом кинувся в бур’ян.

«Ото лихо! чи не забилися ви, чи не скрутили ще, боронь боже, в’язи?» лепетала заклопотана Хівря.

«Цс! нічого, нічого, найлюб’язніша Хавроніє Никифорівно!» болісно й пошепки промовив попович, під­водячись на ноги: «крім хіба уязвлення від кропиви, цього змієподібного зілля, як казав небіжчик отець протопоп».

«Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я думала вже, Афанасію Івановичу, що на вас болячка чи соняшниця напала. Нема та й нема. Як же вам живеться? Я чула, що панотцеві перепало теперчимало всякої всячини!»

«Чиста дрібниця, Хавроніє Никифорівно; панотець зібрав за весь піст мішків з п’ятнадцять ярового, проса мішків з чотири, книшів із сотню, а курей, якщо полічити, то не буде й п’ятдесяти штук, яйця ж усе більше протухлі. Та воістину сладосні приношення, мовивши до прикладу, єдино від вас сподіваємося дістати, Хавроніє Никифорівно!» говорив далі попович, розчулено поглядаючи на неї і присуваючись ближче.

«Ось вам і приношення, Афанасію Івановичу!» про­мовила вона, ставлячи на стіл полумиски і манірно застібаючи свою кофту, що наче ненавмисно розстеб­нулася: «варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!»

«Б’юсь об заклад, якщо це зробили не наймайстерніші руки з усього Євиного роду!» сказав по­пович, беручись до товченичків і присовуючи другою рукою варенички. «Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє прагне від вас поживи солодшої за всі пампу­шечки й галушечки».

«От я вже й не знаю, якої вам ще поживи хо­четься, Афанасію Івановичу!» відповіла огрядна кра­суня, прикидаючись, ніби не розуміє.

«Розуміється, любові вашої, незрівнянна Хавроніє Никифорівно!» пошепки промовив попович, тримаючи в одній руці вареника, а другою обіймаючи широкий стан її.

«Бог знає, що ви видумаєте, Афанасію Івановичу!» сказала Хівря, соромливо опустивши очі свої. «Чого доб­рого! ви, мабуть, візьметесь ще й цілуватися!»

«Щодо цього я вам скажу хоч би й про себе», го­ворив далі попович: «коли був я, до прикладу ска­зати, ще в бурсі, ось, як тепер пригадую...»

Тут почулося знадвору гавкання й стукіт у ворота. Хів­ря поквап­но вискочила й вернулась, уся зблід­нувши.

«Ну, Афанасію Івановичу, ми попалися з вами: на­роду стукається купа, і мені вчувся кумів голос...»

Вареник застряв у горлі поповичеві... Очі його ви­рячились, начебто який-небудь виходець з того світу тільки що зробив йому перед цим візит свій.

«Лізьте сюди!» кричала перелякана Хівря, показу­ючи на покладені під самою стелею на двох перекла­динах дошки, де було навалено всякого хатнього ма­наття.

Небезпека додала духу нашому героєві. Опам’я­тавшись трохи, скочив він на лежанку і поліз звідти обережно на дошки. А Хівря побігла без пам’яті до воріт, бо стукали знову та ще дужче й не­терпля­чіше.

VІІ

Та тут чудасія, мосьпане!

З малоросійської комедії

На ярмарку трапилася дивна пригода: скрізь пішла чутка, що десь між крамом з’явилася червона свитка. Бабі, що продавала бублики, привидівся сатана у вигляді страш­ної свині, що безперестанку нахилявся над возами, начеб­то шукаючи чогось. Це швидко облетіло всі кутки вже притихлого табору; і всі вважали за злочин не вірити, дарма, що баба з бубликами, пересувна крамниця якої стояла поряд із яткою шин­карки, вклонялася цілий день без потреби і випису­вала ногами цілковиту подібність свого смачного краму. До цього долучились ще перебільшені звістки про чудо, бачене волосним писарем у розваленому са­раї, отож проти ночі всі щільніше тулилися одне до одного; спокій зник, і страх заважав кожному скле­пити очі свої; а ті, що були не дуже хоробрі і запас­лися ночівлею в хатах, забралися додому. До таких належав і Черевик із кумом та дочкою, які разом з гостями, що напросились до них у хату, і зчинили стукіт, що так перелякав нашу Хіврю. Кума вже трохи розібрало. Це можна було бачити з того, що він двічі проїхав своїм возом по подвір’ю, поки знайшов хату. Гості теж були у веселому настрої і без церемонії увійшли перше за самого хазяїна. Дружина нашого Черевика сиділа, як на голках, коли почали вони ниш­порити по всіх кутках у хаті.

«Що, кумо», скрикнув, увійшовши, кум: «тебе ще й досі трясе пропасниця?»

«Егеж, нездужається», відповіла Хівря, неспокійно поглядаючи на дошки, накладені під стелею.

«Ану, жінко, дістань-но там у возі баклажок!» ка­зав кум до жінки, що приїхала з ним разом: «ми хильнемо його з добрими людьми; прокляті баби на­гнали такого страху, що й сказати соромно. Та ми ж, їй-богу, браття, через дурницю приїхали сюди!» казав він далі, сьорбаючи з череп’яного кухля. «Я тут-таки ставлю нову шапку, якщо баби не надумали покепкувати з нас. Та хоч би й справді сатана! — Що са­тана? Плюйте йому на голову! Нехай би оцю хвилину забагнулось йому стати ось тут, наприклад, передо мною: був би я собачий син, коли не дав би йому дулю аж під самісінький ніс!»

«Чого ж ти враз зблід увесь!» закричав один з гостей, вищий від усіх на голову, що намагався зав­жди вдавати з себе сміливця.

«Я... Господь з вами! приснилось!»

Гості посміхнулись. Задоволена усмішка з’явилась на обличчі дотепника-сміливця.

«Куди тепер йому збліднути!» підхопив другий: «щоки в нього розцвіли, як мак; тепер він не Цибуля, а буряк, — або краще, як та червона свитка, що так налякала людей».

Баклажок прокотився по столу і зробив гостей ще веселішими, ніж перше. Тут Черевик наш, якого давно мучила червона свитка та не давала й на хвилину спо­кою цікавому його духові, підступив до кума.

«Скажи, будь ласка, куме! от питаю, та ніяк не допитаюся, що то за історія з тією проклятою свиткою».

«Е, куме! воно б не годилось розповідати проти ночі; та хіба вже на те, щоб догодити тобі й добрим людям (при цьому повернувся він до гостей), що їм, я бачу, так само, як і тобі, хочеться дізнатися про цю диковину. Ну, добре. Слухайте ж!»

Тут він почухав плече, втерся полою, поклав обидві руки на стіл і почав:

«Раз, за яку провину, їй-богу, вже й не знаю, ви­гнали одного чорта з пекла».

«Як же це, куме!» перебив Черевик: «як же могло це статися, щоб чорта вигнали з пекла?»