Шлях королів. Хроніки Буресвітла. Книга 1 ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0046-4 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Reprint by arrangement of the Author and JABberwocky Literary Agency

Перекладено за виданням:Sanderson B. The Way of Kings : A Novel / Brandon Sanderson. — New York : Tor Books, 2010. — 1009 p.

Переклад з англійськоїАндрія Зорницького

Дизайнер обкладинкиЮ. О. Дзекунова

ХудожникиАйзек Стюарт,Бен Мак-Свіні та Ґреґ Колл(Isaac Stewart,Ben McSweeney, andGreg Call)

Сандерсон Б.

С18Шлях королів. Хроніки Буресвітла : роман / Брендон Сандерсон ; перекл. з англ. А. Зорницького ; худож. А. Стюарт, Б. Мак-Свіні, Ґ. Колл. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 1152 с. : іл.

ISBN 978-617-12-9941-2

ISBN 978-0-7653-2635-5 (англ.)

Магія покинула людство зі зникненням Променистих лицарів. Єдине, що залишилося, — це Сколкозброя і Сколкозбруя. Той, кому пощастило заволодіти цими артефактами, стає могутнім воїном. Утім невдовзі Рошар — світ бур і скель — зміниться навіки. Бо землею ходять троє. Убивця, який повеліває силами гравітації. Стомлений війною полководець, що передрікає апокаліпсис. Та син хірурга — колишній солдат, що став рабом, — до якого прив’язався дух-спрен. Але найбільшу таємницю приховує четверта з них — дівчина-спудейка, яка прибула на навчання до вченої-єретички. Ці четверо можуть врятувати Рошар. Або знищити назавжди…

УДК 821.111(73)

© Dragonsteel Entertainment, LLC, 2010

© Depositphotos.com / remuhin, Studiotan, dvargg, mikeaubry, serikbaib,обкладинка, 2023

© Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

Емілі,

яка занадто терпляча,

любляча

та мила,

щоб це можна було передати словами.

Проте я все ж спробую.

Слово подяки

Хоча чорновий варіант «Шляху королів» був завершений у 2003-му році, та роботу над фрагментами цієї книжки я розпочав ще наприкінці 90-х, а перші помисли про неї зародились у моїй голові значно раніше. Жодна з моїх книжок не визрівала аж так довго: щоб її написати, мені знадобилося понад десять років. Тож воно й не дивно, що багато хто допомагав мені в цьому. Та згадати їх усіх неможливо: у мене просто не настільки добра пам’ять. Однак є кілька основних гравців, яким я хотів би висловити найглибшу подяку.

Це насамперед моя дружина Емілі, котрій присвячена ця книжка. Вона доклала найбільших зусиль, щоби мій роман був завершений. Її допомога полягала не лише в прочитанні рукопису та наданні його авторові цінних порад, але й у забезпеченні цьому авторові спокою, коли він упродовж нескінченних годин сидів за письмовим столом. Якщо комусь із читачів випаде нагода познайомитися з нею, подяка буде не зайвою. (Вона любить шоколад.)

Як і зазвичай, мої неперевершені редактор і літературний агент — Моше Федер і Джошуа Білмз — працювали над цим романом не покладаючи рук. Слід зауважити, що на гонорари Моше ніяк не впливає обсяг тих монстрів на 400 000 слів, які надсилаються авторами йому на перегляд. Але він редагував цей текст без жодних нарікань; його допомога стала неоціненною під час перетворення рукопису на твір, який ви зараз тримаєте в руках. Він також залучив Ф. Пола Вілсона як консультанта з медицини, що значно покращило текст.

Окрему подяку висловлюю Гаррієт Мак-Дуґал, одній із найвидатніших редакторок сьогодення, яка з добрості сердечної зробила для нас порядкову вичитку й редактуру цього роману. Фанати «Колеса часу» знають її як людину, котра відкрила, відредагувала та взяла собі за чоловіка Роберта Джордана. Останнім часом вона рідко редагує щось інше, крім його творів, тож мені водночас дуже приємно та ніяково згадувати тут про її внесок і допомогу. Подякувати слід і Алану Романчуку, який активно допомагав їй у цій роботі.

Із-поміж співробітників видавництваTor Booksмені надзвичайно допоміг Пол Стівенз. Саме за ним були закріплені мої книжки, і він блискуче впорався зісвоєюроботою. Нам із Моше неабияк поталанило, що він ставнашим помічником. Як пощастило й із Айрін Ґалло — арт-директоркою, —котра виявилась неймовірно послужливою та терплячою, маючи справу з норовливим автором, якому забаглося реалізувати свої навіжені ідеї в художньому оформленні цієї книги. Моя щира подяка Айрін, Джастіну Ґоленбоку, Ґреґу Коллінзу, Карлу Ґолду, Нейтану Віверу, Гезер Сондерз, Меріл Ґрос і всій командіTor Books. Дот Лін, яка була моїм рекламним агентом аж до самого виходу цієї книги (а зараз працює над тим, щоби перед її прізвищем ставили ще кілька літер) і надавала мені не тільки неоці­ненну допомогу в питаннях реклами, а й забезпечувала мене порадами та підтримкою в Нью-Йорку. Спасибі вам усім.

До речі, про художнє оформлення: ви, можливо, зауважили, що ця книжка значно краще ілюстрована, ніж це зазвичай буває з епічним фентезі. Вона завдячує цим надзвичайним старанням Ґреґа Колла, Айзека Стюарта й Бена Мак-Свіні. Вони напружено працювали, неодноразово виправляючи ескізи ілюстрацій, щоб досягти бажаного ефекту. Робота Бена над сторінками з альбому Шаллан просто вражає, оскільки поєднує найкращі витвори моєї фантазії з його мистецькими інтерпретаціями. Айзек, який також працював над внутрішнім оформленням трилогії «З-імли-народжені», потрактував своє завдання значно ширше, ніж можна було б очікувати. Праця до пізньої ночі та драконівські терміни здачі були нормою при роботі над цією книжкою. І я мушу засвідчити йому свою повагу. (Якщо комусь цікаво, то віньєтки до кожного з розділів, мапи, кольорові ілюстрації наприкінці та сторінки з записника Навані — усе це його рук справа).

Як і зазвичай, мені неймовірно допомогла моя робоча група. До її членів додані ще й кілька альфа- й бета-читачів. Безвідносно до конкретних заслуг кожного, ось перелік їхніх імен: Карен Елстром, Джеф і Рейчел Бізінґери, Ітан Скарстедт, Нейтан Гетфілд, Ден Веллз, Кайлінн ЗоБелл, Алан і Джанет Лейтони, ДженсіОлдз, Крістіна Куґлер, Стів Даймонд, Браян Деламбр, Джейсон Дензел, Мішель Треммел, Джош Вокер, Кріс Кінґ, Остін та Едам Гассі, Браян Т. Гілл, а також той хлопчина на ймення Бен, чиє прізвище я не вмію правильно написати. Не маю сумніву, що я про когось забув. Усі ви — чудові люди, і я — якби лише міг — вручив би кожному по Сколкозбройцю.

Ху-у-х! Це вже не слово подяки, а цілий епос. Але згадати треба й ще декого. Я пишу ці рядки майже в першу річницю, як найняв Незмінного Пітера Елстрома — мого особистого помічника, співредактора й саме ту світлу голову, яку мають на увазі, кажучи: «…а дві краще». Переглянувши мої попередні «подячні слова», ви завжди знайдете там його ім’я. Упродовж багатьох років він залишається моїм добрим другом і поціновувачем моєї творчості. Мені надзвичайно пощастило, що наразі він працює лише на мене. Сьогодні Пітер встав о третій ранку, щоб востаннє вичитати вже готову книжку. Тож коли знову побачите його на зустрічі з читачами, купіть йому шматок сиру.

Я би також проявив недбалість, якби не подякував Тому Догерті за те, що мій рукопис таки вибився в люди. Лише завдяки його вірі в цей проєкт нам вдалося прилаштувати кудись таку товстелезну книжку, і тільки його особистий дзвінок переконав Майкла Вілана зробити для неї обкладинку. Том допоміг мені навіть більше, ніж я, напевно, заслуговую: уже від самої згадки про книгу на кшталт цієї (з безліччю сторінок, ілюстрацій і внутрішніх оздоб) чимало видавців одразу беруть ноги в руки. Саме завдяки цій людині видавництвоTor Booksбезнастанно видає неймовірні книжки.

І нарешті — кілька слів про чудо-обкладинку Майкла Вілана. Для тих, хто ще не чув цієї історії, повторюся, що я ще підлітком почав читати фентезі (та й, власне, узагалі полюбив читати) саме через його прекрасні малюнки на обкладинках книжок. Він наділений унікальною здатністю передати дух твору в одному зображенні — я завжди знав, що книжкам з його обкладинками можна довіряти. І мріяв про те, що одного дня його витвір прикрасить обкладинку і якоїсь моєї книжки. Здавалось, що моя мрія так і зостанеться мрією.

І те, що це нарешті сталося, — та ще й із милим моєму серцю романом, на який я потратив безмір часу, — для мене величезна честь.

Пролог до «Хронік Буресвітла»

Калак обігнув гірський хребет і застиг на місці, ледве не перечепившись об тушу конаючого громоскельця. Здоровенна кам’яна тварюка завалилася на бік, оголивши розпанахану грудину, з якої стирчало щось схоже на ребра. За формою чудовисько скидалося на скелет із неприродно довгими кінцівками, що росли з гранітних плечей. На клиноподібній морді двома темно-червоними цятками світилися очі, немов у глибині каменя палало полум’я. Тепер вони скляніли.

І хоч скільки століть минуло, а побачивши громоскельця зблизька, Калак мимохіть здригнувся. Кожне ручисько почвари було завдовжки зі зріст середньої людини. Колись йому вже траплялося гинути від таких лабетів, і це було ще те задоволення.

Але хто й коли помирав приємною смертю?

Він обійшов страховиська, ретельно маневруючи полем бою. Рівнина була всіяна камінням неправильної форми й уламками скель, довкола височіли останці, землю вкривали трупи. Рослинності майже не спосте­рігалося.

Хребти й кургани рясніли шрамами. Від деяких лишилися тільки роздроблені, немовби висаджені в повітря, уламки — там билися Приборкувачі сплесків. Зрідка він проминав розтріскані, химерної форми вирви: це громоскельці виламувалися з гірської породи, щоб одразу ж кинутися в бій.

Чимало мертвих тіл були людськими, чимало — ні. Їхня кров перемішалася: червона, жовтогаряча, фіолетова. Хоча жодне із тіл довкола Калака не ворушилося, у повітрі висіло марево невиразних звуків: десь стогнали від болю, десь волали від горя. Але несхоже було, щоби хтось святкував перемо­гу. Над рідкими клаптями чагарників і купами тліючих трупів клубочився дим. Де-не-де курилися навіть скелі. Хто-хто, а Мертвечинці своє ділознали.

«Але ж я вцілів, — подумалося Калакові, коли він, притискаючи руку до грудей, поспішав до місця збору. — Цього разу я вцілів».

У цьому й крилася небезпека. Якщо він гинув, його відправляли назад — без шансів. Коли ж випадало пережити Руйнацію, він мав повертатися туди добровільно. До місця, сама лише згадка про яке жахала його. Туди, де біль і вогонь. А якби він вирішив… не вертатися, тоді що?

Небезпечні думки, навіть зрадницькі думки. Він прискорив кроки.

Місце збору було призначене в затінку високого останця — справжнього шпиля, що, здавалося, сягав неба. Як і зазвичай, він і дев’ятеро інших завважили перед битвою, що всі вцілілі зберуться там. Як не дивно, але чекав на нього лиш один — Джезріен. Невже восьмеро інших загинули? Що ж, і таке могло трапитись. Адже цього разу битва була просто шалена, одна з найлютіших. Раз од разу ворог виявляв усе більшу стійкість.

Але ні. Наблизившись до підніжжя останця, Калак стривожено насупився: увігнані вістрями в кам’янистий ґрунт, там пишалися сім мечів. Кожний із них був справжнім витвором мистецтва: обтічної форми, прикрашений ґліфами та візерунками. Він упізнав кожен із семи. Якби їхні володільники загинули, то й Клинки одразу зникли б.

Клинки були грізною зброєю — навіть потужнішою, ніж звичайні Сколко­збройці. А ці сім — і поготів унікальні. Безцінні. Ззовні утворюваного мечами кола стояв Джезріен і дивився на схід.

— Джезріене?

Вбрана в біле й блакитне постать обернулася в його бік. Попри перебуті століття Джезріен здавався молодим — років тридцяти, не більше. Його чорна борідка була охайно підстрижена, хоча колись ошатний одяг подекуди обгорів і вкрився плямами крові. Склавши руки за спиною, він глянув на Калака.

— У чому річ, Джезріене? — запитав Калак. — Де всі?

— Пішли.

Голос у Джезріена був тихий, грудний, королівський. І хоча століття спливли відтоді, як його голову востаннє вінчала корона, манера триматися з монаршою гідністю зосталася при ньому. Здавалося, він завжди знає, як учинити.

— Сталося диво: цього разу загинув лише один із нас.

— Таланель, — здогадався Калак: лише його Клинка не вистачало.

— Так. Він наклав головою, утримуючи прохід біля північного каналу.

Калак кивнув. Таким уже був Талн: він здебільшого обирав, здавалось би, безнадійні ділянки битви й часто здобував перемогу. Але й гинув не менш часто. Зараз він, напевно, саме повернувся до того місця, де вони перебували в перервах між Руйнаціями. До місця кошмарів.

Калак відчув, що тремтить. Відколи це він став таким слабкодухим?

— Джезріене, цього разу я не можу повернутися, — прошепотів Калак, підходячи ближче й хапаючи того за руку. — Розумієш?Не можу.

При цих словах Калак відчув, як щось обірвалось у нього всередині. Скільки ж це тривало? Століття, а може, і тисячоліття тортур: адже там неуявно важко стежити за часом. Ці вогнища, ці гаки, які знову й знову терзали його плоть — кожнісінького дня. Спочатку пропалювали шкіру на руці, далі витоплювали лій і добиралися до кісток. Він і зараз відчував той сморід. О, Всемогутній, він і зараз його відчував!

— Залиш свій меч, — наказав Джезріен.

— Що?

— Мене обрали, щоб зачекати на тебе: ніхто не знав, уцілів ти чи ні, — пояснив той, киваючи в сторону кола з мечів. — Ми тут… ухвалили… дещо. Час порушити Присягу.

Жах пройняв Калака гострим болем.

— А що це дасть?

— Ішар гадає, що доки хоч один із нас зв’язаний Присягою, цього може вистачити. У нас є шанс покласти край Руйнаціям.

Калак зазирнув у вічі безсмертного короля. Зліва над клаптем рослинності клубочився чорний дим. Ззаду доносилися стогони агонізуючих. Там, у Джезріенових очах, Калак угледів страждання й горе. Цілком можливо, що і страх. Це були очі людини, яка зависла над прірвою, вхопившись забилинку.

«Святі небеса, — промайнуло в думках Калака. — Виходить, і ти зневірився?»… Ця доля спіткала їх усіх.

Калак повернувся й відійшов убік, де з невисокого хребта відкривався вид на чималу частину поля бою. Воно було просто всіяне трупами, поміж яких сновигали живі. Воїни, вдягнуті ледь не в мішковину, котрі тримали в руках списи з брон­зовими наконечниками. На їхньому тлі вирізнялися інші — у сяючих панцирних обладунках. Ось пройшла ще одна групка: четвірка бійців у порваних кожухах з погано вичинених шкір, які супроводжували могутнього велетня в чудовому срібному панцирі надзвичайно вигадливої роботи. Який контраст!

До нього підійшов Джезріен.

— Вони мають нас за богів, — прошепотів Калак. — Вони розраховують на нас, Джезріене: адже, крім нас, у них нікого немає…

— У них є Променисті. Цього досить.

Калак похитав головою.

— Але ж ворог! Це не спинить його. Він зуміє завдати удару. Ти й сам це знаєш.

— Можливо, — король Вісників не захотів удаватися в подальші пояснення.

— А як же Талн? — запитав Калак, укотре згадавши: вогонь, смалена плоть, біль — знову, і знову, і знову…

— Нехай краще страждає один, аніж десятеро, — прошепотів Джез­ріен. Він виглядав на диво спокійним, навіть холодним: немов чорна тінь, яку в сонячний, спекотний день відкидає позад себе чесна й благородна людина.

Джезріен знову підійшов до утворюваного мечами кола. І раптом тоді, матеріалізувавшись із імли, у його руках зблиснув власний меч, усе ще вогкий від конденсату.

— Усе вже вирішено, Калаку. Тепер кожен сам по собі й нехай не намагається розшукати інших. Клинки ми залишимо тут. Термін нашої Присяги закінчується просто зараз.

При цих словах він підняв свій меч і ввігнав його в кам’янистий ґрунт поряд з іншими сімома. На якусь мить Джезріен завагався, поглядаючи на нього, але потім кивнув головою і відвернувся, неначе засоромився.

— Ми з доброї волі взяли на плечі цей тягар. Що ж, ми можемо й вибавитися від нього, якщо забажаємо.

— А що ми скажемо людям, Джезріене? — запитав Калак. — Яким вони пам’ятатимуть цей день?

— Усе дуже просто: скажемо, що зрештою вони перемогли, — відказав Джезріен, ідучи геть. — Гадаю, вони повірять. Хтозна: адже це може виявитись і правдою.

Якийсь час Калак проводжав поглядом Джезріена, котрий ішов випаленою рівниною. Врешті він прикликав власний Клинок і всадив його в камінь поряд з іншими вісьмома. Потому повернувся й пішов у напрямку, протилежному до обраного Джезріеном.

Та все ж він не міг не озиратися на кільце мечів і дещицю вільного місця. Там мав би стриміти десятий Клинок — зброя того, кого вони втратили. Навіть гірше: покинули. «Прости нам», — подумав Калак і попрямував геть.

Книга перша. Шлях королів

4500 років по тому

Пролог. Убити

«Людська любов холодна, наче води гірського потоку, що тече за лічені кроки від льодовика. Ми в його владі. О, Прародителю бур… ми в його владі. Ще якихось тисяча днів — і подме Вічновій». — Дата отримання зразка: перший день тижня палаг місяця шаш 1171 року — за тридцять одну секунду до смерті. Джерело зразка: темноока породілля середніх років. Дитину врятувати не вдалося.

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, одягся в біле того дня, коли мав убити короля. Взагалі-то в таких випадках у біле традиційно вбиралися паршенді, чужий для нього народ. Але він робив те, що вимагали від нього господарі, та не ставив зайвих запитань.

Він сидів у просторій кам’яній кімнаті, розжареній омахами багать, що палахкотіли у величезних жаровнях і кидали яскраві відблиски на постаті гульвіс, котрі, обливаючись потом, танцювали, пиячили, галасували, співали та плескали в долоні. Дехто не витримував і валився додолу. Їхні зчервонілі обличчя яскраво свідчили про те, що гульби з них, напевно, досить і що їхні шлунки — не бозна-які міхи для вина. На перший погляд здавалося, що падають вони замертво — принаймні доки товариші не переносили їхніх тіл з бенкетної зали на завбачливо при­готовані ліжка.

Сет не розхитувався в такт барабанного бою, не пив сапфірового вина та не підводився з місця, щоб долучитися до танцю. Він тихо сидів на одній із задніх лав — просто служник у білому одязі. На цьому бенкеті, приуроченому підписанню угоди, мало хто звертав на нього увагу. Служник як служник, звичайнісінький шин — кому є до нього діло? Тут, на Сході, більшість жителів були переконані, що Сет і подібні до нього — народ тямущий і незлостивий. І найчастіше вони мали рацію.

Раптом барабанники змінили ритм. Їхні удари змусили Сета здригнутися: мовби чотири серця забилися в унісон, женучи кімнатою хвилі невидимої крові. Сетові господарі сиділи за окремими столами, адже жителі цивілізованіших королівств мали їх за дикунів. Їхня чорна шкіра була рясно поцяцькована червоними плямами. Здебільшого їх знали під ім’ям паршенді, і вони доводилися ріднею покірнішим істотам, відомим у більшості країн світу як паршмени. Дивина та й годі. Самі вони ніколи не називали себе паршенді — так іменували їх алеті, і це слово можна було приблизно перекласти як «паршмени виду сапієнс». Але чомусь жодна зі сторін не вбачала в цьому образи.

Саме паршенді привели з собою музик. Спочатку світлоокі алеті сумнівалися, як розцінювати такий крок, адже для них барабани асоціювалися з музикою темноокої черні. Але вино швидко змусило їх забути про традиції та пристойність, і тепер алеті витанцьовували, нетямлячись від захвату.

Сет підвівся й потихеньку попрямував у потрібний йому закут кімнати. Гульба тривала вже довго — навіть король залишив гостей іще кілька годин тому. Але багато хто ще не нагульбанився. По дорозі йому довелося пройти повз Далінара Холіна, рідного брата короля, котрий у п’яній знемозі завалився на невеличкий столик. Цей уже немолодий, але ще міцний чолов’яга вперто відмахувався від тих, хто намагався спровадити його в ліжко. А де ж Ясна, донька короля? Елгокар, королівський син і спадкоємець трону, сидів за столом на помості та, з огляду на відсутність батька, перебрав на себе обов’язки господаря. Він водночас вів розмову з двома співбесідниками: смаглявим азішем із дивною блідою плямою на щоці та якимось худорлявим чоловіком, на вигляд алетійцем, котрий раз по раз озирався через плече.

Горілчані брати престолонаслідника мало цікавили Сета. Він узагалі уникав його, намагаючись триматися ближче до стін, де сиділи барабанники. У повітрі довкола них зі свистом носилися музикузьки — крихітні духи-спрени, які можуть прибирати подоби покручених прозорих стрічок. Коли Сет проходив повз музикантів, ті звернули на нього увагу. Незабаром вони залишать свято разом з іншими паршенді.

Вони не скидалися на ображених, не виглядали злими. Але водночас і збиралися порушити договір, який самі ж підписали всього кілька годин тому. У цьому не було ані найменшої логіки, проте Сет не ставив зайвих запитань.

Ближче до виходу із зали він пройшов уздовж плінтуса, інкрустованого кількома рядами блакитних вогників, що світилися рівним сяйвом. То були сапфіри, заряджені Буресвітлом. Яке блюзнірство! І як у жителів цих земель піднімалася рука використовувати таку святиню просто для освітлення? Ще й гірш од того: ходили чутки, ніби алетійські вчені впритул наблизилися до створення нових Сколкозбройців. Сет дуже сподівався, що то були звичайні хвастощі та намагання видати бажане за дійсне. Бо якби таке сталося, світ змінився б. Найвірогідніше, мешканці всіх країв, від далекої Тайлени й аж до гористого Я-Кеведу, навчали би своїх дітей алетійської.

Що правда, то правда: алеті були великим народом. Навіть крізь чад сп’яніння в них прозирала якась вроджена шляхетність. Їхні високі, статні чоловіки носили темні шовкові сюртуки, що застібалися не на грудях, а з боків та були майстерно розшиті золотом і сріблом. Кожен із них скидався на командувача у парадному мундирі.

Жінки мали ще імпозантніший вигляд. Вони носили пишні шовкові сукні, що облягали стан, а їхні яскраві кольори різко контрастували з темними тонами чоловічого одягу. Лівий рукав сукні обов’язково був довший за правий і повністю вкривав руку. Алетійські уявлення про пристойність були доволі дивні.

Чорне, мовби воронове крило, волосся вгорі було зібране й заколоте шпильками, а нижче спадало або химерним плетивом кіс, або вільними пасмами. У нього нерідко вплітали золоті стрічки й інші прикраси, а також напоєне Буресвітлом коштовне каміння. І що тут скажеш — гарно! Так, нечестиво, але ж і красиво!

Бенкетна зала залишилася позаду. Одразу ж за нею Сет проминув двері, що вели до іншої зали, де тривала Гульба жебраків. Цього вимагав алетійський звичай: в окремій кімнаті накривалися столи, і найбідніші містяни пригощалися наїдками й напитками, що були незгірш від тих, якими частували королівських гостей. Якийсь чоловік із довгою чорною бородою, яку вже посріблила сивина, осів додолу просто на порозі, дурнувато всміхаючись. Сет не міг визначити, чи то від недоумкуватості, чи, може, й від вина.

— Ми з тобою… бува… не знайомі? — поцікавився жебрак, ледь ворушачи неслухняним язиком. Потому засміявся й забелькотів якусь тарабарщину, знову тягнучись до бурдюка з вином. Отже, все-таки п’яний. Сет швидко пройшов повз нього і далі вздовж шеренги статуй, що зображу­вали Десятьох Вісників із прадавніх воринських вірувань: Єзерезе, Іші, Келек, Таленелат. Він перелічив усіх і раптом усвідомив, що їх лише дев’ять. Як не крути, а однієї бракувало. Чому прибрали статую Шалаш? Усі знали, що король Ґавілар був ревним послідовником воринського культу. Дехто навіть сказав би, що аж надто ревним.

У цьому місці коридор повертав направо, по периметру огинаючи увінчаний куполом палац. Це був третій, королівський, поверх, стіни, стеля й підлога якого були змуровані зі скельного каменю. І тут блюзнірство! На камінь не годиться ступати ногами. Але що він міг удіяти? Він був Заблудлим і чинив так, як наказували господарі.

Сьогодні вони наказали йому вбратися в біле — у широкі білі штани, підперезані мотузкою, і тонку сорочку з довгими рукавами та глибоким вирізом. Одягати вбивцю в біле було однією з традицій паршенді. І хоча Сет не запитував, господарі пояснили чому.

Біле додає відваги. Вбраний у біле не зливається з ніччю. Білепо­переджає.

Адже якщо ти йдеш убивати людину, вона має право знати, що ти наближаєшся.

Сет повернув праворуч, пірнувши в коридор, який вів прямо до королівських покоїв. На стінах горіли смолоскипи, проте їхнє світло його не вдовольняло: так по-справжньому зголодніла людина навряд чи насититься ріденькою юшкою. Довкола танцювали вогнекузьки — схожі на комах спрени, чиї крихітні тільця утворені самим лишень загуслим світлом. Факели були йому ні до чого. Він простягнув уже руку до капшука зі сферами, як раптом передумав, запримітивши попереду блакитні вогні: на стіні висіла пара світильників із Буресвітлом, усере­дині яких горіли сяючі сапфіри. Сет підійшов до однієї з них і простягнув руку, благально підставивши долоню під коштовний камінь, прихований за склом.

— Гей, ти! — долетів до нього окрик алетійською. На утворюваному коридорами перехресті стояло двоє вартових. Тієї ночі кількість охорони подвоїли, адже в Холінар навідалися дикуни. Так, тепер вони нібито були союзниками, але ж яка це непевна річ — союзи.

Конкретно цей, наприклад, не протримається навіть години.

Сет спокійно спостерігав, як двоє вартових наближалися до нього. З озброєння в них були лише списи: стражі не були світлоокими, а тому не мали права носити мечі. Однак їхні пофарбовані в червоне нагрудники були вигадливо оздоблені — так само як і шоломи. Темноокі чи ні, але вони були іменитими громадянами й обіймали значні посади в рядах королівськоїварти.

Зупинившись за кілька кроків від нього, перший з охоронців махнув списом:

— Геть звідси! Тобі тут не місце! — У нього була смаглява шкіра алетійця та ріденькі вуса, що обрамовували рот, спускалися вниз і там утворювали борідку.

Сет стояв, як укопаний.

— Ну?! — повторив охоронець. — Зі слухом погано?

Сет зробив глибокий вдих, викликаючи Буресвітло. Воно хлинуло в нього, струменіючи з двох сапфірових світильників на стінах, немов і справді всотувалося разом із потоком вдихуваного повітря. Буресвітло бушувало в ньому, і в коридорі раптом стало темніше — мовби на верхівці пагорба, яку вкрила тінь від хмарки, що набігла на сонце.

Сет відчував тепло Буресвітла, його шал — неначе буря бур завирувала у його венах. Ця сила була життєдайною, але й небезпечною. Вона штовхала до дії. До руху. До бою.

Затамувавши подих, він щосили намагався не розплескати Світла. Та все одно відчував, як воно поступово полишає його. Буресвітло можна втримати на якийсь час — щонайбільше на кілька хвилин. Воно просто витікало: адже людське тіло — це занадто пориста ємність. Подейкували, начебто Спустошувачі могли втримувати його як завгодно довго. Та чи ж існували вони взагалі? Висновуючи з його покарання — нічого подібного. Виходячи з його уявлень про честь — вони не могли не існувати.

Охоплений полум’ям священної енергії, Сет повернувся до вартових. Вони бачили, що той просто стікав Буресвітлом: його пасма звивалися над шкірою, немов струминки люмінесцентного диму. Перший страж примружив очі, придивляючись, і стривожено насупився. Сет був упевнений, що той ніколи не бачив чогось подібного. Наскільки він міг пригадати, кожен із тих, хто по-блюзнірському топтав камінь і бачив, на що здатний Сет, швидко знаходив смерть від його руки.

— Хто… хто ти? — у голосі вартового тепер уже не було колишньої рішучості. — Людина чи дух?

— Хочеш знати, хто я? — прошепотів Сет, зронивши з губ краплинку Буресвітла й дивлячись повз охоронця вглиб довгого коридору. — Той, кому дуже шкода…

Він кліпнув очима й кинувся до віддаленої частини проходу. Вируюче Буре­світло несамовито линуло з нього, обпікаючи шкіру холодом, а сила земного тяжіння перестала діяти. Натомість його потягло вглиб коридору, до обраного ним місця, — і воно тепер начебто опинилося «внизу».

Це був Простий викид, перший із трьох видів. Він давав змогу протидіяти законам фізики, спренам чи богам — хоч би що там тягло людину донизу. Силою Простого викиду він міг притягувати людей або предмети до різних поверхонь, а також розкидати у різних напрямках.

У його сприйнятті коридор перетворився на глибокий шахтний стовбур, на дно якого він падав, а двійко вартових стояли на одній з його вертикальних стінок. Вони були просто ошелешені, коли Сет ногами зацідив одразу обом в обличчя, зваливши додолу. Тоді змінив кут огляду й Кидком повернувся на підлогу. З нього потоком лилося Буресвітло. Підлога коридору знову стала його «низом», і він приземлився між двох охоронців. Задубілий на морозі одяг потріскував, і з нього сипалися кришталики паморозі. Сет підвіся, готуючись прикликати свого Сколко­збройця.

Один із вартових мацав рукою в пошуках списа. Нахилившись, Сет торкнувся плеча стража, водночас дивлячись на стелю. Він зосередився на точці прямо в себе над головою, подумки переливаючи Буресвітло зі свого тіла в охоронцеве, а відтак силою Викиду притягнув бідолаху до стелі.

Нажаханий страж заволав, щойно «верх» став для нього «низом». Залишаючи за собою Буресвітловий слід, він урізався в стелю і випустив зброю. Сет не спрямовував Викиду безпосередньо на спис, тож він полетів додолу та з грюкотом упав біля його ніг.

Убивство — найбільший з усіх гріхів. Але осьде він, Сет, — Заблудлий, котрий нечестиво топтав камінь, використаний іншими для будівництва — і нічого. І кінця-краю цьому не буде. Існувало лиш одне життя, на яке йому заборонялося зазіхати, — його власне.

Разом із десятим ударом серця він відчув, як у його простягнутій руці опинився Сколкозброєць. Він матеріалізувався, немов згустившись з імли, і по всій його довжині проступили краплинки вологи. Його Сколкозброєць був довгим і тонким, обосічним, дещо коротшим, ніж в інших. Сет замахнувся, і клинок пройшов крізь шию іншого стража. На кам’яній підлозі коридору лишилась подряпина від леза.

Використання Сколкозбройця давало дивний ефект. Його лезо з легкістю проходило крізь камінь, сталь чи будь-яку неживу речовину, але щойно торкалося людської шкіри, як починало поводитись по-іншому. Не те щоби Сет перетяв шию стража — на ній не лишилося й сліду, але очі небораки відразу ж узялися димом і спалахнули. Вони чорніли, зморщуючись в очницях, а сам він замертво повалився долілиць. Сколкозброєць не рубав живої плоті — цілив прямісінько в душу.

Зверху заворушився другий вартовий. Він якось спромігся звестися на ноги, хоча вони й були притиснуті до стелі.

— Сколкозбройний! — щосили заволав він. — Сколкозбройний у королівському палаці! До бою!

«Схаменулися», — подумав Сет. Вони й гадки не мали, що той витворяв із Буресвітлом, але безпомильно розпізнали Сколкозброєць.

Сет нагнувся й підняв списа, що впав з-під стелі, і нарешті видихнув — адже він затримав дихання ще тоді, коли втягнув носом Буресвітло. Поки не дихав, Світла ніби й вистачало, але у двох світильниках його було не так багато, тож він мав знайти нове джерело живлення. Тепер, коли Сет дихав у звичному ритмі, воно витікало з нього ще швидше.

Він зіпер тупий кінець списа об підлогу та глянув угору. Вартовий на стелі перестав волати й здивовано витріщив очі, помітивши, як поли його сорочки поповзли вгору, — земля під ним повертала собі домінуючі позиції. Потік Буресвітла, що струмувало з його тіла, помітно поменшав.

Він глянув униз на Сета, на вістря списа, націлене прямісінько йому в серце. З кам’яної стелі під його ногами повиповзали фіолетовістрахокузьки.

Потік вичерпався. Вартовий упав.

Він закричав, напоровшись на списа, що пробив йому грудну клітку. Сет випустив ратище з рук, і воно з глухим стуком упало на землю. Радше навіть гепнуло — адже на вістрі корчилося людське тіло. Стискаючи в руці Сколкозброєць, Сет звернув у боковий коридорчик, покладаючись на вивчену напам’ять схему. Щойно він зник за рогом і притиснувся до стіни, як до вбитого стража приспів ще один наряд вартових. Новоприбулі відразу ж здійняли ґвалт.

Отримані ним інструкції були недвозначні: вбити короля, але так, щоби його помітили. Нехай алеті знають, що він наближається і з якою метою. Але навіщо? Навіщо паршенді взагалі погодилися на цей договір, якщо збиралися підіслати вбивцю у вечір його підписання?

На стінах коридорчика світилися ще кілька бра із сапфірами. Король Ґавілар любив показну розкіш — він і гадки не мав, що таким чином готує джерела живлення для Викидів тому, хто прийде його вбивати. Адже штучок на кшталт тих, які виробляв Сет, ніхто не бачив упродовж тисячоліть. Від тих часів не збереглося жодних писаних свідчень, а легенди жахливо все перебріхували.

Сет знову виглянув у коридор. Один із вартових, які стояли на перехресті, помітив його і щосили закричав, тицяючи пальцем. Сет переконався, що його таки помітили, і знову зник з-перед їхніх очей. На бігу він глибоко вдихнув, викликаючи Буресвітло зі світильників. Воно оживило Сета: швидкість бігу зросла, м’язи розривалися від припливу енергії. Світло бушувало в ньому, у вухах гупала кров. Це було страшне й водночас чудове відчуття.

Прямо, знову прямо, а тоді вбік. Він відчинив двері підсобногоприміщеннята на хвильку забарився: рівно настільки, щоби вартовий встиг вискочити з-за рогу й уздріти його. А тоді ввірвався в кімнату. Готуючись до Повного викиду, він підняв руку й силою думки сконцентрував у ній потік Буресвітла — так, що туго натягнута шкіра аж запроменилася сяйвом. А тоді різким рухом спрямував її у бік одвірків, бризкаючи світінням, немов краплями білої фарби. Двері з грюкотом зачинилися перед самим носом у вартових.

Буресвітло втримувало двері силою сотні рук. Повний викид давав змогу з’єднувати предмети між собою — аж доки не закінчувався заряд. Він потребував довше часу на підготовку, ніж Простий викид, та й світло витікало значно швидше. Спочатку затряслася дверна клямка, далі затріщала деревина: стражі намагалися висадити двері, щосили гамселячи в них ногами та плечима. Хтось закричав, щоби принесли сокиру.

Сет перетнув кімнату швидкими широкими кроками, маневруючи між меблями, які зберігалися в ній. Вони були з дорогих порід дерева, обби­ті червоною тканиною. Він підійшов до протилежної стіни кімнати і, готуючись до ще одного блюзнірства, замахнувся Сколкозбройцем і горизонтально рубонув по темно-сірому каменю. Скельна порода піддалася: Сколкозброєць легко розтинав будь-яку неживу матерію. Потім приспіла черга двох вертикальних ударів, а тоді ще одного горизонтального — знизу. Утворилася велика квадратна брила. Він приклав до неї свою руку, силою думки заряджаючи камінь Буресвітлом.

Двері за його спиною почали піддаватись і вже заледве трималися. Озирнувшись через плече, він зосередив увагу на них, відтак Кидком перемістив брилу в тому напрямку. На одязі виступили кришталики інею, адже для того, щоби силою Викиду перемістити таке громаддя, потрібно немало Світла. Буря всередині Сета вщухла — немов ураган змінився мжичкою.

Він відійшов убік. Важка кам’яна брила здригнулася та почала сповзати в кімнату. За нормальних умов зрушити її з місця йому було би понад свої сили. Під дією власної ваги вона міцно сиділа б у стіні, спираючись на кам’яну кладку в її основі. Однак тепер під дією тієї ж таки власної ваги вона вивільнялася звідти: адже для брили протилежна стіна, в якій розміщувалися двері, стала «низом». З глухим скреготом вона вислизнула зі свого місця та повалилася в кімнату, трощачи меблі.

Нарешті вартові пробилися крізь двері та, знесилено хитаючись, зайшли до кімнати. І саме у той момент їх накрила гігантська кам’яна брила. Сет повернувся спиною до того місця, звідки лунали жахливі крики причавлених, звук розколюваної деревини та хрускіт кісток. Пригнувши голову, він проліз у щойно утворену діру та вийшов у коридор з протилежного боку.

Він ішов неспішно, всотуючи Буресвітло з настінних світильників, що траплялися на його шляху, і підживлюючи бурю всередині. У міру того, як їхнє світло слабшало, у коридорі ставало темніше. Він закінчувався масивними дерев’яними дверима, і поки Сет прямував до них, маленькі страхокузьки, що скидалися на краплинки якоїсь липкої, лілового кольору гидоти, стали виповзати з кам’яної кладки. Що ближче було до дверної пройми, тим їх більшало. Спренів притягував жах, який панував з того боку дверей.

Сет розчахнув їх і ввійшов в останній коридор, що вів просто до королівських покоїв. Високі й червоні керамічні вази вишикувалися вздовж проходу, чергуючись зі знервованими солдатами, котрі стояли з обох боків довгого, вузького килимка — червоного, мов річка крові.

Списоносці не стали чекати, доки Сет наблизиться. Вони підтюпцем задріботіли навперейми, заносячи свої короткі дротики. Сет різко викинув руку вбік, посилаючи Буресвітло у пройму дверей і застосовуючи третій та останній тип Викидів — Зворотний. Принцип його дії був інакший, ніж у випадку з двома іншими. Одвірки не випромінювали Буресвітла — навпаки, вони ніби почала всотувати звичайне світло довкола себе, поринувши в дивний напівморок.

Вартові метнули списи, але Сет не рушив із місця, продовжуючи тримати руку на одвірку. Хоча, порівняно з іншими, Зворотний викид потребував небагато Буресвітла, для нього необхідним був неперервний доторк. Зате все, що наближалося до Сета, особливо тіла з невеликою масою, притягувалося силою самого Викиду.

Дротики змінили курс і ввігналися у дверну раму по обидва боки від Сета. Щойно той почув, що їхні вістря вп’ялися в деревину, як одразу ж підскочив у повітря та Кидком перемістився на поверхню правої стіни, глухо стукнувши ногами у момент приземлення.

Сет одразу ж скоригував перспективу. З його точки зору на стіні стояв не він, а супротивники, поміж яких звисав криваво-червоний килим, мов небаченої довжини гобелен.

Сет рвонув уздовж коридору, побіжно різонувши Сколкозбройцем по шиях двох солдатів, котрі метнули в нього дротики. Їхні очі спалахнули, й обоє осіли додолу.

Решта вартових запанікували: одні пробували атакувати, інші гукали підмогу, ще інші злякано задкували. Нападники знітилися: їх спантеличувала необхідність битися з супротивником, котрий якимось дивом стоїть на стіні. Сет убив ще кількох, а тоді підстрибнув, зробивши сальто в повітрі, та кинувся назад на підлогу.

Він приземлився у саму солдатську гущу: зусібіч оточений, але зі Сколко­збройцем у руці.

За легендою, незліченні століття тому Сколкозбройці спершу носили на поясі Променисті лицарі. Це був дар їхніх богів, даний для того, щоби ті могли боронитися від Спустошувачів — страховиськ із полум’я й каменю в десятки футів заввишки, чиї очі палали ненавистю. Адже якщо у твого супротивника шкіра тверда, наче камінь, криця мало чим могла зарадити. Потрібно було щось надприродне.

Сет випростався: його просторий білий одяг покрився брижами, а щелепи мимоволі стиснулися від усвідомлення гріховності того, що він збирався зробити. Він завдав удару: на поверхні клинка зблиснуло відбите світло смолоскипів. Змах меча — навідліг, за ним ще один, іще. Майстерна робота. Він не міг затулити долонями вуха, щоби не чути криків поранених, не міг заплющити очі, щоб не бачити, як ті валяться додолу. Вони сипалися, мов іграшки, перекинуті змахом руки вередливої дитини. Якщо Сколкозброєць проходив крізь хребет, людина помирала, світячи наостанок палаючими очима. Якщо зачіпав кінцівку, тоді вона всихала. Ген пошкандибав кудись один із солдатів, чия рука безпорадно теліпалася, хоча все ще була одним цілим із плечем. Він уже ніколи не відчуватиме її та не зможе користуватися нею.

Сет опустив Сколкозбройця, стоячи в оточенні трупів із випаленими у попіл очима. Тут, в Алеткарі, часто переповідали легенди про те, як нелегко дісталася людству перемога над Спустошувачами. Але коли зброю, покликану боронитися від нічних жахіть, піднімали проти звичайних солдатів, людське життя ставало дешевшим за щербатий гріш.

Сет повернувся й попрямував далі, ступаючи пантофлями по м’якому червоному килимові. Його Сколкозброєць, як і завжди, лиснів сріблом і чистотою. Смерть від такого меча безкровна. Це ніби знак: Сколкозброєць — лише знаряддя в чужих руках, на ньому немає провини за вбивства.

Двері в кінці коридору з шумом відчинилися. Сет завмер, спостерігаючи, як звідти вискочив невеличкий загін солдатів, супроводжуючи чоловіка в королівському вбранні, який пригнув голову, ніби намагаючись уберегтися від стріл. На бійцях були темно-сині мундири — форма особистої гвардії короля. Ці ветерани й не думали зупинятися, щоби повитріщатися на трупи: вони й без того знали, на що здатен Сколкозброєць. Прочинивши бокові двері, вони впустили туди свого підопічного, а тоді відступили, наїжачившись списами в Сетову сторону.

Із королівських покоїв вийшла ще одна постать, закована в блакитну збрую зі щільно з’єднаних пластин. На відміну від звичайних панцирних обладунків, тут на стиках не помітно було ні шкіри, ні кольчужних кілець — лиш ідеально підігнані менші за розміром пластини. Обладунок був розкішний: його блакить відтіняла золота інкрустація у вигляді смужок, що облямовували кожну пластину, а шолом був оздоблений трьома рядами крилець, які скидалися на ріжки.

Це була Сколкозбруя — традиційне доповнення до Сколкозбройця. Саме його і стискав у руці новоприбулий: довжелезний шестифутовий клинок, прикрашений візерунком у вигляді омахів полум’я. Сріблястий метал його леза виблискував так, що, здавалося, от-от спалахне. Грізна зброя, розрахована на те, щоб убивати темних богів. Та ще й набагато довша за Сетову.

Той вагався: він не міг розпізнати тип обладунку. Його не попередили завчасно про це завдання, тож просто не було коли осягати тонкощі конструкцій лат і мечів, які мали в своєму розпорядженні алеті. Але зі Сколкозбройним слід було розібратися до того, як він кинеться навздогін королю: такого ворога не можна було лишати за спиною.

Крім того, Сколкозбройний міг здолати його, вбити, покласти край його жалюгідному життю. Його Викиди були б безсилі проти суперника, закованого в Сколкозбрую, адже вона лиш підсилюватиме, зміцнюватиме його. Сетова честь не дозволить йому відступитися від своєї місії чи шукати смерті. Проте якщо вона сама завітає до нього, він зустріне її з розпростертими обіймами.

Сколкозбройний завдав удару, і Сет, підстрибнувши та крутнувшись у повітрі, Кидком перемістився на стіну коридору. Він задкував, пританцьовуючи, і тримав клинок напоготові. Сколкозбройний прибрав загрозливої пози, ставши в одну з тих фехтувальних стійок, які вподобали бійці зі Сходу. Він виявився куди моторнішим, ніж можна було очікувати від супротивника в такому громіздкому обладунку. Сколкозбруя була особливою річчю — такою ж древньою та магічною, як і Сколкозброєць, що утворював із нею комплект.

Сколкозбройний знову змахнув мечем. Сет відскочив убік і силою Викиду перемістився на стелю, ледь встигнувши уникнути смертоносного леза, що впилося в стіну. Охоплений змагальним азартом, Сет кинувся вперед і завдав удару зверху вниз із викидом руки, цілячи в шолом Сколкозбройного. Той ухилився, припавши на одне коліно, — і клинок зі свистом розтяв повітря.

Сет відскочив назад саме вчасно: Сколкозбройний, змахнувши клинком над головою, цього разу ввігнав його в стелю. Сет не мав власної Сколкозбруї, та й вона була йому ні до чого: енергія напоєних Буресвітлом сапфірів могла або підзаряджати на Викиди, або живити Сколкозбрую — тож доводилось обирати.

Поки Сколкозбройний обертався, він прожогом метнувся вперед по стелі. Як і слід було очікувати, той знову завдав удару, тож Сет відстрибнув убік і покотився. Потім умить звівся на ноги та Кинувся назад на підлогу, прокрутивши в повіт­рі сальто. Він приземлився якраз за неприкритою спиною супротивника та щосили рубонув по ній Сколкозбройцем.

На жаль, Сколкозбруя надавала своєму власнику одну важливу перевагу: такий меч її просто не брав. Зброя Сета влучила в ціль: по задній поверхні обладунку розповзлося мереживо тріщин, з яких сочилося Буре­світло. Проте на ньому не залишилося жодних вм’ятин чи вгинів, що неминуче з’явилися би на звичайному панцирі. Сет мав поцілити в те саме місце ще хоча б раз, щоби пробити броню.

Пританцьовуючи, він відступив, а розлючений супротивник гнівно змахнув мечем, силкуючись розсікти йому коліна. Буря, що бушувала всередині Сета, давала чимало вигод — включно з можливістю швидко загоювати неглибокі рани. Але навіть вона не змогла би відновити кінцівки, по яких різонули Сколкозбройцем.

Сет обійшов Сколкозбройного, а тоді вибрав вдалий момент і ринувся вперед. Той знову наніс удар, але шин миттю Кинувся на стелю — шугонувугору, опинившись над вістрям меча — і зразу ж Кидком повернувся додолу. Приземлившись, він без загаяння рубонув супротивника, але Сколко­збройний швидко зорієнтувався та вклав у новий удар ще й інерцію попереднього. Вийшло майже ідеально: схибив не більше, ніж на волосину.

Сетів суперник орудував Сколкозбройцем із небезпечною майстерністю. Багато хто аж надто покладався на саму лише силу своєї зброї й обладунку. Проте цей боєць був явно не з таких.

Сет стрибнув на стіну й атакував суперника швидкими, короткими наскоками, мов розлючена мурена. Сколкозбройний відбивав їх замашними, стрімкими ударами у відповідь. Довжина його клинка не давала Сету змоги наблизитися.

«Щось це все надто затягується!» — промайнуло в його голові. Якщо король дістанеться своєї схованки, Сетова місія автоматично провалиться, скільки б алетійців він не вбив. Пригнувши голову, шин знову спробував завдати удару, проте Сколкозбройний змусив його відступити. Кожна зайва секунда цього двобою збільшувала шанси короля на щасливу втечу.

Настав час забути про розважливість. Сет злинув у повітря та, Кинувшись в інший кінець коридору, почав падати на супротивника, виставляючи ноги вперед. Той одразу ж змахнув мечем, але Сет встиг змінити кут Кидка й опустився додолу — лезо Сколкозбройця просвистіло в повітрі якраз над його головою.

Він приземлився навпочіпки й використав силу інерції, щоби, відштовхнувшись, рвонути вперед і рубонути Сколкозбройного в бік — туди, де збруя дала тріщину. Удар вийшов страшним: намічена пластина розлетілася на друзки, а навсебіч бризнули краплини розплавленого металу. Суперник зойкнув, припавши на одне коліно, і підніс руку до ушкодженого боку. Сет зарядив туди ще й ногою, і цей підсилений Буресвітлом удар відкинув супротивника назад.

Закутий у важкий обладунок Сколкозбройний врізався у двері королівських покоїв, розтрощив їх і впав на порозі, наполовину залетівши в кімнату позаду них. Сет залишив його лежати, пірнувши у прохід справа, — навздогін королю. У цьому коридорі лежав такий же червоний килим, а лампи з Буресвітлом, що висіли на стінах, дали йому можливість підживити бурю всередині.

Енергія знову кипіла в ньому, і він побіг швидше. Якщо він матиме достатньо часу, то зможе спершу покінчити з королем, а там уже до переможного кінця відбиватиметься від Сколкозбройного. Це буде нелегко: Повний викид із прив’язкою до дверей не зупинить його, а збруя дозволить бігти з неуявною швидкістю. Сет озирнувся через плече.

Сколкозбройний не переслідував його. Він сидів на землі, вочевидь приголом­шений. Сет ледь бачив його: людська постать на порозі, всипана скіпками від розколотих дверей. Напевно, він поранив його сильніше, ніж гадав.

А може…

Сет застиг на місці. Перед очима промайнула низько схилена голова людини, котру поспіхом виводили гвардійці — так, щоб не можна було розгледіти обличчя. А Сколкозбройний усе ще не поспішав кидатися нав­здогін. І щось він аж надто майстерно орудував мечем. Ходили чутки, що небагато бійців могли тягатися з Ґавіларом Холіном у мистецтві володіння холодною зброєю. Отже…

Сет повернувся і рвонув назад, покладаючись на свою інтуїцію. Щойно Сколкозбройний угледів його, як енергійно звівся на ноги. Сет побіг іще швидше. Бо що безпечніше для короля? Втікати, довіривши своє життя охоронцям? Чи надягти Сколкозбрую та залишитися, замаскувавшись під одного з них?

«Спритний хід», — зметикував Сет, а донедавна млявий Сколкозбройний став у ще одну фехтувальну стійку. Шин із подвоєною силою ринувся в бій, розмахуючи мечем та осипаючи супротивника градом ударів. А Сколкозбройний, котрий виявився королем, завзято відбивався широкими, замашними порухами клинка. Від одного з них Сет ледь устиг відсахнутися: лезо розтяло повітря за лічені дюйми від нього, обдавши вітерцем. А тоді, вибравши вдалий момент, він раптом ринувся вперед і пірнув під вістря меча, відведене в сторону силою інерції.

Очікуючи чергового удару в поранений бік, король напівобернувся, прикриваючи ліктем вільної руки діру в Сколкозбруї. Це дало Сетові можливість проскочити мимо нього та дістатися до королівських покоїв.

Король повернувся, щоб кинутися навздогін, але Сет уже мчав щедро вмебльованою кімнатою, розмахуючи рукою й намагаючись доторкнутися до кожного громіздкого предмета на своєму шляху. Він заряджав їх Буре­світлом, Кидками переміщуючи в точку позаду короля. Меблізавалювалися,немов кімната повернулася набік: на остовпілого короля раптом посипалися дивани, стільці та столи. Ґавілар припустився помилки, спробувавши боронитися від них Сколкозбройцем: так, ця зброя легко перерубала чима­лих розмірів диван, але ж порубані рештки все одно падали на нього, збиваючи з ніг. Врешті ослінчик остаточно звалив його додолу.

Ґавілар відкотився вбік, щоби дати дорогу меблям, і знову почав наступати. Крізь розтріскані секції його Сколкозбруї просочувалися струмені Буресвітла. Зібравшись із духом, Сет підскочив у повітря і силою Викиду перемістив своє тіло назад і трохи вправо — подалі від атакуючого короля. Це вивело його з-під удару. А потім різко Кинувся вперед, використавши аж два Прості викиди один за одним. Із нього потоком ринуло палахкотливе Буресвітло, одяг вкрився шаром паморозі — адже він нісся на короля зі швидкістю, що рівно вдвічі перевищувала звичайну швидкість падіння.

Поза короля видала здивування, коли Сет накренився в повітрі, а потому, прокрутивши сальто, ринувся на нього, розмахуючи мечем. Він щосили рубонув по шолому з крильцями, а тоді відразу ж Кинувся на стелю, де впав горілиць, важко гупнувши об кам’яний дах. Він зробив надто багато Кидків у різних напрямках за надто короткий проміжок часу: його тіло було дезорієнтоване, тож граційного приземлення не вийшло. Похитуючись, шин усе ж звівся на ноги.

На долівці під його головою король трохи подався назад, намагаючись якось прилаштуватися та завдати чергового удару. Його розколотий шолом сочився Буресвітлом. Він став у оборонну стійку, прикриваючи бік із проламаною пластиною. Тримаючи меч однією рукою, король замахнувся й рубонув у напрямку стелі. Сет миттєво зробив Кидок униз, помисливши, що випад супротивника не дасть тому змоги вчасно опустити меч.

Але він недооцінив опонента. Той ринувся назустріч, парирувавши удар виставленою вперед головою. І саме в той момент, коли лезо Сетового меча вже вдруге торкнулося шолома — цього разу розтрощивши його на друзки, — затягнутим у латну рукавицю кулаком Ґавілар щосили вдарив його в обличчя.

Сліпуче світло зблиснуло у Сетових очах, немов утішний додаток до страшного й раптового болю, що пронизав його лице. Контури предметів розпливлися, в очах потемніло.

Біль. Який нестерпний біль!

Він заволав, і з широко відкритого рота рікою хлинуло Буресвітло. Спиною він налетів на щось тверде — балконні двері. Тепер біль перекинувся ще й на плечі, немов у них впилася сотня кинджалів. Він звалився додолу, покотився й застиг, дрижачи всім тілом. Звичайна людина такого удару не пережила б.

«Нема часу на біль. Нема часу на біль. Нема часу на біль!»

Сет кліпав очима, тряс головою, але довколишній світ уперто залишався розпливчатим і темним. Невже він осліп? Ні, це надворі стемніло. Він лежав на дерев’яному балконі: удар був такої сили, що двері не витримали. Глухий стукіт. А-а-а… це чиїсь важкі кроки. Сколкозбройний!

Сет із останніх сил звівся на ноги. Перед очима все пливло. З одного боку обличчя юшила кров, зі шкіри парувало Буресвітло, засліплюючи ліве око. Світло. Воно зцілить його, якщо це можливо. Нижня щелепа вільно теліпалася. Невже зламана? Та ще й Сколкозбройця зронив!

Перед очима рухалася незграбна тінь: крізь понівечений обладунок коро­ля витекло немало Буресвітла, тож тепер він насилу йшов. Але наближався.

Скрикнувши, Сет рухнув на коліна й почав гарячково заряджати балкон Буре­світлом, щоб силою Викиду перемістити його донизу. У повітрі довкола повіяло холодом. Буря ревіла, перекочуючись донизу через його руки та всотуючись у деревину балкона. Він спробував Кидонути його вниз, потім спробував іще раз. Він робив уже четверту спробу, коли на балкон ступив Ґавілар. Під додатковою вагою балкон нарешті загойдався. Затріщала здеформована деревина.

Сколкозбройний вагався.

Сет спробував уп’яте — опорні балки підломилися, а вся споруда відділилася від основної будівлі. Крик вирвався з-позад його зламаної щелепи, і він витратив останню порцію Буресвітла на те, щоб Кидком пере­міститися на бічний мур палацу. Завалившись набік, він пролетів мимо приголомшеного Ґавілара, впав на стіну й покотився.

Балкон рухнув додолу. Нажаханий король дивився вгору, а твердь утікала в нього з-під ніг. Падіння було недовгим. У місячному світлі Сет із серйозним виглядом спостерігав — хоч в одному оці все ще туманилося, а на друге він узагалі не бачив, — як балконна споруда з грюкотом врізалася в кам’яні плити двору. Стіна палацу затремтіла, і тріск розтрощеного дерева луною відбився від сусідніх будівель.

Усе ще маючи під собою мур палацу замість підлоги, Сет застогнав і підвівся. Він почувався дуже ослаблим, адже використав увесь запас Буре­світла надто швидко і тим перенапружив тіло. Насилу тримаючись на ногах, він пошкутильгав униз по стіні — туди, де валялися уламки балкона.

Король усе ще ворушився. Взагалі-то Сколкозбруя захистила б його від такого падіння, але довгий скривавлений уламок деревини простромив бік короля якраз там, де Сет раніше пробив йому панцир. Шин опустився нав­колішки, вдивляючись у спотворене болем обличчя монарха. Вольові риси, квадратне підборіддя, чорна борода, що подекуди взялася сивиною, пронизливий погляд світло-зелених очей. Ґавілар Холін.

— Я… чекав… на тебе, — ледь вимовив він у перервах між судомними подихами.

Сет просунув руку за нагрудник королівської кіраси та спробував намацати й розстібнути ремені. Вони піддалися, і Сет повністю зняв його. Зворотний бік захисної пластини був оснащений сапфірами: два з них тріснули й перегоріли, а троє інших усе ще світилися. Не вірячи своїм очам, Сет різко вдихнув, усотуючи Буре­світло.

Усередині знову забушувала буря. Випари Світла, що здіймалися над однією стороною обличчя, погустішали, зцілюючи поранену шкіру та кістки. Біль усе не вщухав: лікувальна дія Буресвітла аж ніяк не миттєва. Знадобляться години, доки він остаточно прийде в норму.

Король закашлявся:

— Скажи… Тайдакару… що він запізнився…

— Я не знаю, хто це такий, — ледь вимовив Сет, намагаючись не ворушити зламаною щелепою. Потому підвівся й виставив руку вбік, прикликаючи Сколко­збройця.

— А хто ж тоді? — нахмурився король. — Рестарес? Садеас? Ніколи б не подумав…

— Мене підіслали паршенді, — відказав Сет. Щойно збігли десять ударів серця, як вогкий від конденсату Сколкозброєць знову опинився в його руці.

— Паршенді? Але ж це божевілля, — Ґавілар знову закашлявся, а тоді підніс тремтячу руку до грудей і став порпатись у внутрішній кишені. Незабаром він видобув звідти невеличку кришталеву сферу на ланцюжку. — Візьми. Вона не повинна потрапити до їхніх рук, — скидалося на те, що в ньому згасала свідомість. — Передай… передай моєму братові… нехай підбере найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік…

Ґавілар затих.

Сет на якусь мить завагався, а тоді опустився навколішки й узяв сферу до рук. Вона виглядала дивно — геть не схожа на ті, що він бачив раніше. Хоч і зовсім темна, вона якимсь дивом світилася особливим, чорним світлом.

«Паршенді? — як сказав було Ґавілар. — Але ж це божевілля».

— Тепер усе чистісіньке божевілля, — прошепотів Сет, ховаючи дивину до кишені. — І все рушиться прямо на очах. Вибачай, алетійський королю. Хоча тобі, гадаю, наплювати. Принаймні тепер, — Сет підвівся. — Тобі хоча б не доведеться переживати кінець світу, який чекає на решту з нас.

Біля бездушного тіла короля з імли матеріалізувався його Сколкозброєць і дзенькнув об каміння, немов випавши з мертвої руки колишнього власника. Він вартував цілого багатства: у боротьбі за оволодіння одним-єдиним Сколкозбройцем занепадали та гинули королівства.

Зсередини палацу долинули стривожені крики. Сет мав поспішати. Але…

«Передай моєму братові…»

Для Сетових одноплемінників передсмертне прохання вмираючого було священним. Тож він узяв королеву руку, вмочив її у його ж власну кров та вивів на уламку деревини: «Брате, підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік».

Упоравшись із цим, Сет зник у темряві. Він не взяв із собою коро­лівського Сколкозбройця — навіщо? І його власний був цілком достатнім прокляттям.

ЧАСТИНА ПЕРША. ПОВЕРХ ТИШІ

Каладін ✦

1. Буре­благословенний

«Ви вбили мене. Покидьки, ви мене вбили! Сонце ще не згасло, а я помираю!» — Дата отримання зразка: п’ятий день тижня чач місяця бетаб 1171 року — за десять секунд до смерті. Джерело зразка: тридцятиоднорічний темноокий солдат. Автентичність зразка вважається сумнівною.

П’ять років по тому

–Мене ж уб’ють, правда? — запитав Ценн.

Загартований ветеран, який стояв поруч, обернувся і глянув на хлопчину. Усю нижню частину обличчя бувалого в бувальцях воїна вкрива­ла коротко підстрижена чорна борода, що на щоках уже взялася сивиною.

«Мене вб’ють, — думав Ценн, стискаючи спис, ратище якого стало слизьким від поту. — Я загину. О, Прародителю бур, я загину».

— Скільки тобі років, синку? — поцікавився ветеран. Ценн не па­м’ятав його імені. Нелегко було пригадати хоч щось, дивлячись, як армія супротивника шикується в бойові лави з іншого боку всіяної камінням рівнини. Здавалося, ніби в рухах воїнів проглядало щось цивільне: аж надто акуратне й організоване. Озброєні дротиками — у першій лінії, за ними ті, хто мав метального чи ударного списа, і лучники з боків. Обладунки темнооких списників були такими ж, як і Ценнів: шкіряна куртка без рукавів, спідниця до колін з аналогічного матеріалу, простий сталевий шолом і такий же нагрудник.

Багато хто зі світлооких мав повний комплект спорядження. Вони сиділи верхи на конях в оточенні почесної варти в нагрудниках, що виблискували винним чи темно-зеленим, мов ліс, кольорами. Чи були серед них Сколкозбройні? У ясновельможного Амарама Сколкозбройця не було. А в його людей? А якщо Ценнові випаде битися зі Сколкозбройним? Звичайному солдату такого ворога не здолати. Це траплялося настільки рідко, що кожен окремий випадок одразу ж обростав легендами.

«Цього разу все насправжки», — подумав він, відчуваючи, як усере­дині наростає страх. Це тобі не муштра в таборі, не польові збори, на яких вони махали палками замість мечів. Це відбувалося наяву. Щойно він по-справжньому взяв у тямку цей факт, як його серце закалатало, немов налякана тварина, що рвалася з грудної клітки на волю, а ноги підкосилися. Ценн раптом усвідомив, що насправді він боягуз. Не треба було йому полишати стада! Ох, не треба було…

— То скільки тобі стукнуло, синку? — наполегливо перепитав ветеран.

— П’ятнадцять, сер.

— А як тебе звати?

— Ценн, сер.

Бородатий велетень кивнув у відповідь:

— А я Даллет.

— Даллет, — повторив Ценн, усе ще вдивляючись у шеренги ворожого війська. Скільки ж їх було! Тисячі. — Мене ж уб’ють, правда?

— Ні, — хрипко й непривітно відказав той, але якраз такий тон і вплинув на хлопця заспокійливо. — Нічого з тобою не трапиться. Вище голову! І тримайся решти загону.

— Але ж я пройшов усього тримісячний курс підготовки! — він ладен був заприсягтися, що чує ледь уловимий дзенькіт ворожих обладунків і щитів. — Я заледве вмію тримати в руках списа! О, Прародителю бур, мені гаплик! Я навіть не можу…

— Синку, — м’яко, але рішуче увірвав його Даллет, кладучи свою руку тому на плече. За спиною ветерана зблиснув край великого круглого щита, відбиваючи сонячне проміння. — Повторюю: з тобою все буде гаразд.

— Звідки ви знаєте? — у голосі хлопця бриніло благання.

— Звідти, голубе. Бо ти входиш до загону Каладіна Буреблагосло­венного.

Воїни, що стояли довкола, ствердно закивали головами.

За їхніми спинами нові й нові партії бійців шикувалися в шеренги — тисячі бійців. Ценнові випало бути в одній із передніх лав, у складі загону Каладіна, що нараховував близько тридцяти бійців. Чому Ценна в останній момент перевели до нового загону? Очевидно, командування табору для новобранців мало на те свої причини.

Чому цей загін виставили в авангарді, де кількість втрат неминуче мала бути найбільшою? Маленькі страхокузьки, немов краплинки якоїсь липкої лілуватої гидоти, стали видобуватися з-під землі, сповзаючись до його ніг. На якусь мить хлопця пройняв такий жах, що він ладен був кинути спис і дати драла. Але рука Даллета ще міцніше стиснула його плече. Дивлячись у спокійні чорні очі Даллета, Ценн вагався.

— Ти сходив до вітру, перш ніж стати в стрій? — запитав Даллет.

— Часу не було…

— То давай зараз — хутко.

— Прямо… тут?..

— Якщо ти цього не зробиш, усе закінчиться тим, що сеча потече в тебе по нозі під час бою і відволіче твою увагу. Може, це навіть вартуватиме тобі життя. Ну ж бо!

Знітившись, Ценн попросив Даллета потримати списа й відлив прямо на каміння. Коли справу було зроблено, він окинув поглядом тих воїнів, котрі стояли поблизу. Жоден із Каладінових бійців навіть не всміхнувся. Вони стояли так само непорушно — списи при боці, щити за спиною.

Армія супротивника закінчувала останні приготування. Поле битви, що розділяло обидва війська, являло собою голе кам’янисте пустище, напрочуд рівне та гладке, на якому лиш де-не-де траплялися скелебруньки. Із нього вийшло б непогане пасовисько. У Ценнове обличчя дмухнув теплий вітер, напоєний вологими запахами великобурі, що бушувала минулої ночі.

— Даллете, — гукнув хтось.

Пробравшись крізь шеренги бійців, до них наблизився чоловік, котрий ніс у руці дротик, до древка якого були прикріплені пара ножів у шкіряних піхвах. Новоприбулий був молодим — може, років на чотири старшим за Ценна в його п’ятнадцять, — але на кілька пальців вищим навіть за Далле­та. На ньому був звичайний шкіряний одяг списника, але з-під нього вигля­дала пара темних штанів. Ценн гадав, що таке взагалі-то не дозволялося.

Його чорне хвилясте волосся алетійця сягало плечей, а очі були карими. На плечах куртки без рукавів теліпалися аксельбанти з білого шнурка — знак того, що він командир загону. Усі тридцять бійців довкола Ценна виструнчилися, піднімаючи списи у привітанні. «Тож це і є Каладін Буреблагословенний? — із недовірою подумав Ценн. — Такий молодий?»

— Даллете, до нас незабаром приєднається новобранець, — сказав Каладін добре поставленим командним голосом. — Я хочу, щоби ти…

І раптом замовк, помітивши Ценна.

— Він прибув у розташування загону кілька хвилин тому, сер, — мовив Даллет, усміхаючись. — Я тут якраз готую його до битви.

— От і добре, — відповів Каладін. — Я заплатив чималі гроші, щоби вирвати цього хлопчину з пазурів Ґара. Цей горе-вояка настільки некомпетентний, що я взагалі дивуюся, чому він не в стані наших ворогів — це було би принаймні чесно.

«Що? — подумалося Ценнові. — Чого б це хтось став платити за мене гроші?»

— Яка твоя думка про поле битви? — запитав Каладін. Іще кілька списників, що стояли поруч, прикрили очі козирками долонь, прочісуючи поглядом каміння.

— Може, підійде та улоговина біля двох валунів аж ген справа?

— Підходи занадто нерівні, — похитав головою Каладін.

— Так точно, сер, ваша правда. А як щодо того невисокого горбка ондечки? Він досить віддалений, щоби перечекати першу навалу, і достатньо близько, щоб не відриватися від основних сил.

— Здається, підійде, — кивнув Каладін, хоча Ценн ніяк не міг уторопати, на що саме вони дивилися.

— А ви, бовдури, — всі почули?

Бійці високо здійняли списи.

— Наглядай за новачком, Даллете, — сказав Каладін. — Адже він не знає сигналів.

— Так, звісно, — відповів усмішливий Даллет.

Він ще й усміхався! Як тут можна було всміхатися? У ворожому стані засурмили в сурми. Це що ж — вони вже готові? І хоча Ценн щойно відлив, а все ж відчув, як по нозі збігла цівка сечі.

— Тримайтеся! — гукнув Каладін, а тоді швидким кроком рушив уздовж передньої шеренги, щоби перемовитися з командиром сусіднього загону. За спинами Ценна й товаришів усе ще дошиковувалися кілька десятків лав. Лучники по боках приготувалися стріляти.

— Не хвилюйся, синку, — знову заспокоїв його Даллет. — З нами все буде добре. Адже наш командир Каладін — справжній щасливчик.

Воїн по іншу руку від Ценна кивнув. Це був довготелесий, рудоволосий веден, чия смаглява шкіра була занадто темною як для алетійця. І що він забув в алетійській армії?

— Щира правда. Адже наш Каладін — Благословенний бурею. Що є, те є… Скільки це ми втратили були в минулій битві?.. Здається, лише одного?

— Але жхтосьтаки загинув, — зауважив Ценн.

— То й що? — знизав плечима Даллет. — На війні завжди гинуть. У нашому загоні втрати найменші. Скоро сам побачиш.

Каладін закінчив розмову з іншим командиром і бігцем повернувся назад. Хоча в руці у нього був, строго кажучи, дротик — з ним належало вправлятися однією рукою, а в іншій тримати щита, — цей дротик був на добрий лікоть довшим, ніж у решти бійців.

— До бо-о-ою — …ту-у-уйсь! — скомандував Даллет.

На відміну від командирів інших загонів, Каладін не став у стрій, а так і залишився попереду своїх бійців. Воїни довкола Ценна знервовано переминалися, рвучись уперед. Ці звуки ланцюжком пробігли по лавах усієї величезної армії: на зміну затишшю прийшла буря. Зачовгали сотні ніг, заляскали щити, задзенькотіли пряжки. Каладін залишався непорушним, вдивляючись у бойовий стрій ворожої армії.

— Спокійно, хлопці! — наказав він, не обертаючись.

Позад них проскакав світлоокий офіцер:

— До бою! Спустіть із них кров. Порвіть на шматки!

— Спокійно, — повторив свій наказ Каладін, щойно вершник проїхав мимо.

— Розімнися — зараз будемо бігти, — сказав Ценнові Даллет.

— Бігти? Але нас учили наступати, маршируючи в шерензі! Ні в якому разі не ламати строю!

— Так то воно так, — відповів Даллет. — Але в тому й біда, що таких, як ти, недовчених, тут більшість. Тих же, хто і справді вміє воювати, посилають на Розколоті рівнини битися з паршенді. Каладін хоче трохи підівчити нас і перебратися туди — воювати за короля. Більшість із присутніх тут поламають стрій і наступатимуть кожен сам по собі, — Даллет кивнувголовою вздовж вишикуваних рядів. — Зі світлооких не настільки добрі командири, щоби змусити їх залишатися в шеренгах. Тож тримайся нас і біжи.

— Мені виставити поперед себе щита?

У більшості лав довкола Каладінового загону воїни саме розстібали ремені своїх щитів, але в бійців Каладіна ті, як і раніше, висіли за спинами.

Перш ніж Даллет встиг відповісти, позаду засурмили наступ.

— Уперед, — наказав Даллет.

У Ценна не залишалося вибору. Уся армія прийшла в рух, під чобітьми солдатів задвигтіла земля. Як і пророкував Даллет, їхні лави недовго залишалися рівними: хтось крикнув «ура», інші підхопили. Світлоокі теж не відставали: «Пішли! Бігом марш! До бою!» Стрій розпорошився.

Щойно це сталося, як загін Каладіна щодуху рвонув і помчав на повній швидкості, забігаючи поперед інших. Нажаханий Ценн поспішав ледь не на чотирьох, та все ж не відставав від решти: земля була не така рівна, як здавалося, і він заледве не перечепився об непомітну скелебруньку, що втягнула своє гудиння в мушлю.

Потому він знову зіп’явся на ноги й летів уперед, стискаючи в руці спис.Важкий щит боляче бив його по спині. Ворожа армія, що виднілася вдали­ні, теж зарухалася: супротивник так само мчав полем битви їм назустріч. Нічо