Uzyskaj dostęp do tej i ponad 250000 książek od 14,99 zł miesięcznie
Подруги Ліла й Елена пережили чимало. Обидві невтомно ламали стереотипи, намагаючись вирватися зі світу злиднів і насилля. Вони кохали та втрачали, підіймалися та падали. Їх розділяли кілометри, але попри все вони трималися своєї надзвичайної дружби. Через тривалий час Елена, засліплена коханням до Ніно, повертається до Неаполя. Вона вже успішна й шанована письменниця. Ліла засновує комп’ютерну фірму й стає лідеркою кварталу, посунувши могутніх братів Солар. Шляхи давніх подруг знову переплітаються. Ліла й Елена стають близькими як ніколи. Однак страшна подія змінить усе.
Ebooka przeczytasz w aplikacjach Legimi na:
Liczba stron: 664
Odsłuch ebooka (TTS) dostepny w abonamencie „ebooki+audiobooki bez limitu” w aplikacjach Legimi na:
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
2021
ISBN978-617-12-8958-1(epub)
Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Електронна версія зроблена за виданням:
Дизайнер обкладинкиОксана Волковська
Ферранте Е.
Ф43 Історія втраченої дитини : роман / Елена Ферранте ; перекл. з італ. Л. Котляр. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021. — 480 с.
ISBN 978-617-12-6129-7
ISBN 978-88-6632-551-2 (іт.)
Подруги Лілай Елена пережили чимало. Обидві невтомно ламали стереотипи, намагаючись вирватися зісвіту злиднів і насилля. Вони кохали та втрачали, підіймалися та падали. Їх розділяли кілометри, але попри все вони не забували своєї дружби. Через тривалий час Елена, засліплена коханням до Ніно, повертається до Неаполя. Вона вже успішна й шанована письменниця. Ліла засновує комп’ютерну фірмуй стає лідеркою кварталу, посунувши могутніх братів Солар. Шляхи давніх подруг знову тісно переплітаються. Ліла й Елена стають близькими як ніколи. Однак страшна подія змінить усе.
УДК 821.131.1
© Edizioni e/o, 2014
©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021
©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021
Родина Черулло (родина чоботаря):
Фернандо Черулло — чоботар, батько Ліли.
НунціяЧерулло — мати Ліли.
РаффаеллаЧерулло,її називають такожЛінаабоЛіла. Народилася в серпні 1944 року. У шістдесят шість років безслідно зникає з Неаполя. У зовсім юному віці виходить заміж за Стефано Карраччі, але під час відпустки на Іскії закохується у Ніно Сарраторе й заради нього кидає чоловіка. Після невдалої спроби спільного життя з Ніно та народження сина Дженнаро, або ж Ріно, Ліла дізнається, що Ада Каппуччо чекає від Стефано дитину, і остаточно з ним розлучається. Разом з Енцо Сканно переїжджає до Сан-Джованні-а-Тедуччо, а через кілька років повертається до району з Енцо та Дженнаро.
Ріно Черулло— старший брат Ліли. Одружений із Пінуччою Карраччі, сестрою Стефано, від якої має двох дітей. Первістка Ліли назвали на його честь — Ріно.
Інші діти.
Родина Ґреко (родина вахтера):
Елена Ґреко, її ще називають Ленучча або Ленý. Народилася в серпні 1944 року. Авторка цієї довгої історії, яку ви читаєте. Після початкової школи Елена успішно продовжує навчання і врешті закінчує один із найпрестижніших університетів Італії — Вищу нормальну школу в Пізі. Там вона знайомиться з П’єтро Айротою, за якого згодом виходить заміж, і перебирається до Флоренції. У них народжуються двоє доньок — Аделе, або Деде, та Ельза. Розчарована шлюбом, Елена кидає дітей та чоловіка і зав’язує роман із Ніно Сарраторе, у якого палко закохана ще з дитинства.
Пеппе,ДжаннітаЕліза — менші брати та сестра Елени. Еліза, попри незадоволення Елени, наважується на позашлюбне спільне проживання з Марчелло Соларою.
Батько — вахтер у мерії.
Мати — домогосподарка.
Родина Карраччі (родинадона Акілле):
Дон Акілле Карраччі — спекулянт і лихвар. Його вбили.
Марія Карраччі — дружина дона Акілле, мати Стефано, Пінуччі та Альфонсо. На її честь назвали доньку Стефано від Ади Каппуччо.
Стефано Карраччі — син покійного дона Акілле, комерсант і перший чоловік Ліли. Незадоволений бурхливим шлюбом із Лілою, зав’язує стосунки з Адою Каппуччо і згодом починає з нею жити, не одружуючись. Має сина Дженнаро від Ліли та доньку Марію від Ади.
Пінучча — дочка дона Акілле. Виходить заміж за Лілиного брата Ріно й народжує від нього двох дітей.
Альфонсо — син дона Акілле. Довго зустрічається з Марізою Сарраторе і зрештою наважується з нею одружитися.
Родина Пелузо (родина столяра):
Альфредо Пелузо — столяр, комуніст. Помер у в’язниці.
Джузеппіна Пелузо — віддана дружина Альфредо. Після смерті чоловіка накладає на себе руки.
Пасквале Пелузо — старший син Альфредо та Джузеппіни, муляр, комуніст-активіст.
Кармела Пелузо, яку називаютьКармен, — сестра Пасквале, тривалий час зустрічалася з Енцо Сканно. Згодом вийшла заміж за власника заправки на трасі, має двох дітей.
Інші діти.
РодинаКаппуччо (родина божевільної вдови):
Меліна — удова, родичка Нунції Черулло. Тривалий час була коханкою Донато Сарраторе й ледь не збожеволіла після розриву з ним.
ЧоловікМеліни — загинув за невідомих обставин.
Ада Каппуччо — дочка Меліни. Тривалий час зустрічалася з Пасквале Пелузо, потім стала коханкою Стефано Карраччі й народила від нього доньку Марію.
Антоніо Каппуччо — її брат, механік. Зустрічався з Еленою.
Інші діти.
Родина Сарраторе (родина залізничника-поета):
Донато Сарраторе — страшенний бабій, був коханцем Меліни Каппуччо. Елена в юному віці віддалася йому на пляжі Іскії. На цей крок вона наважилася, бо страждала через роман Ніно і Ліли.
Лідія Сарраторе — дружина Донато.
Ніно Сарраторе — старший із п’яти дітей Донато та Лідії. Тривалий час таємно зустрічався з Лілою. Одружений з Елеонорою та виховує з нею сина Альбертіно. Зав’язує роман з Еленою, яка також має чоловіка й дітей.
Маріза Сарраторе — сестра Ніно. Одружена з Альфонсо Карраччі. Стає коханкою Мікеле Солари й народжує від нього двох дітей.
Піно, КлеліятаЧиро Сарраторе — менші діти Донато та Лідії.
Родина Сканно (родина зеленяра):
Нікола Сканно — зеленяр, помер від запалення легенів.
Ассунта Сканно — дружина Ніколи, померла від раку.
Енцо Сканно — син Ніколи та Ассунти, теж зеленяр. Тривалий час зустрічався з Кармен Пелузо. Дбає про Лілу та її сина Дженнаро, коли вона вирішує покинути Стефано Карраччі, і забирає їх до Сан-Джованні-а-Тедуччо.
Інші діти.
Родина Солар (родина власника бару-кондитерської з однойменноюназвою):
Сильвіо Солара — власник бару-кондитерської.
Мануела Солара — дружина Сильвіо, лихварка. У літньому віці її вбили на порозі власного будинку.
Марчелло та Мікеле Солари — сини Сильвіо та Мануели.
Через багато років після того, як Ліла йому відмовила, Марчелло бере собі за коханку Елізу, молодшу сестру Елени.
Мікеле одружений із Джильйолою, донькою кондитера, і має від неї двох дітей. Коханець Марізи Сарраторе, яка народжує йому ще двійко дітей. Попри це він і надалі відчуває несамовиту пристрасть до Ліли.
Родина Спаньйоло (родинакондитера):
Синьйор Спаньйоло — кондитер у барі «Солара».
Роза Спаньйоло — дружина кондитера.
Джильйола Спаньйоло — дочка кондитера, дружина Мікеле Солари та мати двох його дітей.
Інші діти.
Родина Айрот:
Ґвідо Айрота —викладач грецької літератури в університеті.
Аделе — його дружина.
Маріароза Айрота — старша дочка, викладачка історії мистецтва в Мілані.
П’єтроАйрота — молодий викладач в університеті. Чоловік Елени, батько Деде та Ельзи.
Викладачі:
Ферраро — учитель і бібліотекар.
Олів’єро — учителька.
Джераче — викладач у гімназії.
Ґальяні — викладачка в ліцеї.
Інші персонажі:
Джино —син аптекаря та перший хлопець Елени. Ватажок фашистів у районі, його вбили перед аптекою під час вуличної сутички.
Нелла Інкардо — двоюрідна сестра вчительки Олів’єро.
Армандо — студент-медик, син викладачки Ґальяні. Одружений з Ізабеллою, з якою виховує сина Марко.
Надя — студентка, дочка викладачки Ґальяні, зустрічалася з Ніно. Під час політичної діяльності зближується з Пасквале Пелузо.
Бруно Соккаво — друг Ніно Сарраторе, спадкоємець багатого промисловця. Його вбили на власній ковбасній фабриці.
Франко Марі — хлопець Елени в перші роки її навчання в університеті. Згодом став відомим політичним діячем. Під час вуличної сутички з фашистами втратив око.
Сильвія — студентка університету, політична активістка. Має сина Мірко, якого народила після короткого роману з Ніно Сарраторе.
Із жовтня 1976 року і до мого повернення до Неаполя в 1979-му я уникала будь-яких контактів із Лілою. Але це було нелегко. Вона майже відразу знову спробувала силоміць увійти в моє життя, а я не зважала на неї, ледь витримувала її та мучилася через це. Хоч вона поводилася так, ніби намагалася підтримати мене у складний життєвий період, я не могла забути ту зневагу, з якою вона поставилася до мене раніше.
Зараз я вважаю, що якби йшлося лише про образу («Ти дурепа!» — кричала вона у слухавку, коли я повідомила про Ніно, а раніше такого не траплялося, ні разу вона не розмовляла зі мною так!), то я б швидко заспокоїлася. Однак мене вразило не те образливе слово, а згадка про Деде та Ельзу. «Подумай про своїх доньок!» — дорікала вона мені. І спершу я не звернула на ті слова особливої уваги. Але з часом вони набули вагомішого значення, і я часто їх згадувала. Ліла ніколи не виявляла анінайменшого інтересу до Деде та Ельзи, напевне, навіть імен їхніх не пам’ятала. Щоразу, коли я у телефонних розмовах згадувала про якийсь їхній гарний вчинок, Ліла мене перебивала і починала розмову про інше. А коли вперше побачила дітей у домі Марчелло Солари, то лише кинула на них байдужий погляд і промовила кілька загальних фраз. Не похвалила їх за гарне вбрання й охайні зачіски, за розважливість і розум, які дівчатка демонстрували під час розмови попри юний вік. Це ж я їх народила, я їх виховала, вони були частиною мене, її давньої подруги! Могла б віддати належне моїй материнській гордості — хай не через любов до мене, але хоча б із чемності! Однак вона не вдалася навіть до притаманної їй доброзичливої іронії, просто лишилася до них байдужою. Лише тепер — звісно, через ревнощі, бо я забрала в неї Ніно! — Ліла згадала про дівчаток і вирішила довести мені, яка я погана мати, адже заради власного щастя ладна зробити їх нещасними. Варто було про це подумати, як мене охоплювала лють. Хіба сама Ліла думала про Дженнаро, коли покинула Стефано, коли залишала малого на сусідку, а сама йшла на фабрику, коли відсилала його до мене, ніби збувала з рук?! Нехай мені було за що дорікнути, але я значно краща мати, ніж вона!
Отакі думки охоплювали мене в ті роки, ставши із часом звичними. Здавалося, що Ліла, кинувши ту підступну фразу, стала адвокатом Деде й Ельзи, а я щоразу, коли ставила свої інтереси вище за їхні, почувалася зобов’язаною доводити їй, що все гаразд. Але то були лише мої вигадки, викликані внутрішнім станом. Що насправді вона думала про мою поведінку як матері — я не знаю. Лише вона сама зможе розповісти правду, якщо дійсно зуміє проникнути до цього довжелезного ланцюга зі слів й переписати мій текст: уміло вставити ті ланки, яких не вистачає, і непомітно відчепити інші, щоб розказати про мене більше, ніж я хотіла би й аніж у мене вийшло. Я сподіваюся на її втручання, сподіваюся від самого початку, коли взялася описувати нашу історію. Але мені треба дописати її до самого кінця, перш ніж віддати Лілі на редагування. Якщо зробити це зараз, то далі справа точно не піде. Я пишу вже дуже довго і втомилася. За всім тим хаосом років, життєвими подіями — важливими і незначними, — почуттями й переживаннями мені дедалі важче не втратити основну нитку розповіді. Тому я час від часу або швидко перескакую через події власного життя, щоб зосередитися на Лілі та купі труднощів, які вона зазвичай тягла за собою, або — ще гірше! — більше зупиняюся на своєму житті лише тому, що про нього мені легше пишеться. Але треба вибратися з цього розпуття. Не слід рушати першим шляхом, адже, зважаючи на особливість наших із Лілою стосунків (я можу дістатися до неї тільки через себе), це призведе до того, що, менше описуючи власне життя, я і про Лілу розповідатиму менше. Та не можна йти і другим шляхом. Ясно, що вона тільки тішитиметься, якщо я писатиму про власний досвід. «Ану, — сказала б вона, — розкажи нам, який поворот зробило твоє життя! Кому яке діло до мого? Зізнайся, що й тебе воно не цікавить!» І додала б: «Я лише зайва закарлючка, аж ніяк не гідна твоїх книжок! Годі, Лену, про мене! Ніхто не розповідає про помилки!»
То що ж мені робити? Знову погодитися з нею? Прийняти факт, що бути дорослим означає більше не показувати себе, навчитися ховатися, аж до зникнення? Визнати, що з плином часу мені стає відомо про Лілу дедалі менше?
Цього ранку я намагаюся перебороти втому і всідаюся за письмовий стіл. Тепер, коли я майже дійшла до найболючішої частини нашої історії, хочу досягти необхідної рівноваги у розповіді про себе і Лілу — рівноваги, якої мені за ціле життя так і не вдалося віднайти бодай у самій собі.
Про перебування у Монпельє я пам’ятаю все, за винятком самого міста, наче я там узагалі ніколи не була. Окрім готелю й величної лекційної зали, де відбувалася наукова конференція Ніно, можу згадати лише вітряну осінь і блакитне небо з білими хмаринками. А от назва міста — Монпельє — викарбувалася в пам’яті з багатьох причин як сигнал до втечі. Я вже бувала за кордоном — у Парижі з Франко, і тоді мене збуджувала власна сміливість. Мені здавалося, що мій світ завжди обмежуватиметься нашим районом і Неаполем, а все решта — то лише короткий епізод, коли я можу побути такою, якою ніколи не стану. І саме Монпельє, хоч це і не таке чудове місто, як Париж, змусило мене відчути, що межі стерто, а я сама ніби розростаюся. Уже сам факт перебування в тому місті був для мене доказом, що район, Неаполь, Піза, Флоренція, Мілан, сама Італія — то тільки окремі уламки світу, і я правильно робила, що більше не зосереджувалася лише на них. У Монпельє я усвідомила свою недалекоглядність і недолугість мови, якою говорила й писала. У Монпельє мені стало очевидним, як жалюгідно у тридцять два роки обмежуватися роллю дружини та матері. І протягом усіх тих сповнених кохання днів я вперше відчула, як звільняюся від тягаря умовностей, пов’язаних із моїм походженням, здобутих під час успішного навчання та в результаті мого життєвого вибору, насамперед одруження. Там я усвідомила причини своєї давньої втіхи від того, як побачила власну книжку перекладеною іншими мовами, а також причини невдоволення, що для неї знайшлося так мало читачів в Італії. Перетнути кордони, наблизитися до інших культур, відкрити для себе недовговічність того, що раніше видавалося сталим, — то було чудове почуття! Те, що Ліла ніколи не виїздила за межі Неаполя і навіть життя в Сан-Джованні-а-Тедуччо наганяло на неї страх (я й раніше вважала це доволі суперечливим вибором, хоч вона завжди переконувала мене в протилежному), тепер здавалося мені ознакою розумової обмеженості. Я ніби подумки відповідала їй образою на образу.То ти гадаєш, що помилилася щодо мене? Та ні, дорогенька, це я помилялася щодо тебе! Титак і сидітимешна одному місці, поглядаючи на вантажівки, що мчать повз тебе по трасі!
Дні пролітали, мов одна мить. Організатори конференції наперед забронювали для Ніно одномісний номер у готелі, і оскільки я занадто пізно виявила бажання поїхати разом з ним, поміняти його на двомісний не вдалося. Ми жили в окремих номерах, але щовечора після душу я перевдягалася для сну, нишком ішла до нього, і моє серце ледь не вискакувало з грудей від хвилювання. Ми спали разом, притиснувшись одне до одного так міцно, ніби боялися, що якась ворожа сила розлучить нас уві сні. Уранці замовляли собі сніданок у ліжко, насолоджувалися тією розкішшю, яку бачили лише у фільмах, реготали як божевільні і почувалися щасливими. Удень я йшла разом із ним до зали конференції, і хоч лектори цілісінький день зачитували десятки сторінок таким нудним тоном, що самі ледь не засинали, мені подобалося там бути. Я всідалася поруч, намагаючись не заважати. Ніно дуже уважно слухав усі доповіді, робив нотатки, інколи нашіптував мені на вушко якісь іронічні коментарі та любовні словечка. Обідали й вечеряли ми разом з юрбою вчених із іноземними прізвищами, що приїхали сюди з усіх куточків світу та спілкувалися різними мовами. Звичайно, академіки-світила сиділи за окремим столом, а ми всідалися за довгим загальним, призначеним для молодших учених. Мене вразила поведінка Ніно як під час роботи, так і в ресторані. Як же він відрізнявся від того студента, яким я колись його знала, від того молодика, що захищав мене в міланській книгарні майже десять років тому! Він позбувся категоричного тону, тактовно долав академічні бар’єри, уміло зав’язував дружні стосунки з серйозним, але водночас приязним виразом обличчям. Звертався до співрозмовників то англійською (відмінною), то французькою (гарною) і дотепно починав розмову, висловлюючись ясно та підтверджуючи свою любов до цифр. Я так ним пишалася! За кілька годин він у всіх викликав симпатію, і його постійно гукали то з одного боку, то з іншого.
Лише раз він несподівано змінився, якраз напередодні свого виступу. Став похмурим і роздратованим, його охопила тривога. Почав критикувати промову, яку сам підготував, постійно повторював, що писати йому завжди вдавалося значно гірше за мене, злився, що йому забракло часу, щоб як слід попрацювати над текстом. Я почувалася винною: то наш роман відволік його від роботи? Намагалася заспокоїти: обіймала, цілувала, умовляла почитати мені уривки. Він читав, і мене розчулював той вигляд переляканого школяра. Доповідь здалася мені не менш нудною, аніж виступи його колег, але я все одно його похвалила, і він заспокоївся. Наступного ранку він виступив з таким запалом, що наприкінці йому тепло плескали в долоні. За вечерею один відомий академік, американець, запросив його сісти поруч. Я зосталася сама, але не образилася. Коли я сиділа разом із Ніно, то ніколи ні з ким не спілкувалася. А залишившись сама, була змушена викручуватися зі своєю ламаною французькою й швидко познайомилася з парою із Парижа. Вони сподобалися мені тим, що, як стало відомо за кілька хвилин, їхня історія була схожа на нашу. Обоє вважали, що шлюб — то задушливий суспільний інститут, обоє не без болю покинули своїх партнерів і дітей, однак мали щасливий вигляд. Чоловік на ім’я Оґюстен був віком під п’ятдесят років, мав червоне обличчя, жваві блакитні очі й довгі світлі вуса. Жінці, яку звали Коломба, було ледь за тридцять: брюнетка з коротким волоссям, тонкими рисами обличчя й густо нафарбованими очима й губами; вона володіла особливою чарівною грацією. Розмовляла я більше з Коломбою, яка виховувала семирічного сина.
— Моїй донечці сім виповниться за кілька місяців, — сказала я, — але вона цього року вже піде до другого класу, така розумниця!
— А мій — дуже жвавий та вигадник!
— Як він сприйняв розлучення?
— Добре.
— Анітрішечки не засмутився?
— Ну, діти не такі затуркані, як ми, вони значно гнучкіші.
Вона кілька разів повторила про гнучкість, а тому в мене склалося враження, що вона сама себе заспокоювала. Насамкінець додала:
— У наших колах розлучення батьків — це доволі звична справа, і діти знають, що таке може статися.
Але щойно я почала казати, що не знаю розлучених жінок, окрім однієї подруги, як вона раптом змінила тему й почала нарікати на сина: у школі кажуть, що він здібний, але повільний і недисциплінований. Мене дуже вразив той суворий тон, яким вона говорила про хлопчика, — майже з ненавистю, наче він так поводився їй на зло. Це мене стривожило. Її супутник, схоже, це помітив, бо втрутився в розмову й почав розхвалювати своїх синів — одному виповнилося чотирнадцять, а другому вісімнадцять — і жартома заявив, що обидва подобаються як юнкам, так і дорослим жінкам. Коли повернувся Ніно, чоловіки — а особливо Оґюстен! — взялися критикувати більшість доповідачів. Коломба охоче підтримала розмову, але її грайливий тон був удаваним. Оте пащекування швидко встановило дружнє взаєморозуміння між трьома. Оґюстен тільки те й робив, що пив і говорив, а його подруга весело хихотіла щоразу, як Ніно вдавалося вставити хоча б кілька слів. Вони запропонували поїхати разом з ними автомобілем до Парижа.
Розмови про дітей, оте запрошення, на яке ми не відповіли ані згодою, ані відмовою, повернули мене з небес на землю. До того я теж постійно згадувала про Деде, Ельзу й П’єтро, але так, ніби вони застигли в якомусь паралельному світі — заобіднім столом у Флоренції, чи перед телевізором, чи в ліжках. Несподівано між моїм та їхніми світами знову виник зв’язок. Я усвідомила, що наше перебування в Монпельє наближається до кінця, що нам з Ніно хочеш-не-хочеш, а доведеться повернутися додому й вирішувати щось із подружнім життям: мені — до Флоренції, йому — до Неаполя. Мені раптом дуже захотілося обняти донечок, відчути їх поруч. Я цілих п’ять днів нічого про них не чула, і від усвідомлення цього мене аж занудило, а серце охопила нестерпна туга. Мене лякало не майбутнє загалом, бо тоді воно видавалося нерозривно пов’язаним із Ніно. Мене лякали ті години, які доведеться пережити вже завтра чи післязавтра. Я не змогла втриматися, і хоча вже була майже північ (ну то й що, адже П’єтро все одно ще не спить?!), наважилася зателефонувати додому.
Зробити це виявилося нелегко, але після тривалого очікування нас таки з’єднали.
— Алло! — промовила я.
Повторила:
— Алло?!
Я знала, що П’єтро мене чує, звернулася до нього на ім’я:
— П’єтро, це я, Елена... як там дівчатка?
Зв’язок перервався. Я зачекала кілька хвилин, потім попросила телефоністку з’єднати нас іще раз. Я була готова дзвонити цілу ніч, але цього разу П’єтро відповів:
— Чого тобі?
— Скажи, як там дівчатка.
— Сплять.
— Знаю. Але як вони?
— А тобі що до того?
— Це мої діти.
— Ти їх покинула, а тому вони більше не хочуть бути твоїми дітьми.
— Це вони тобі таке сказали?
— Моїй матері.
— Ти попросив Аделе приїхати?
— Так.
— Скажи їм, що я за кілька днів повернуся.
— Ні, не треба. Ні я, ні дівчатка, ні моя мати не хочемо тебе бачити.
Я трішки поплакала, потім заспокоїлася й повернулася до Ніно. Хотіла розповісти йому про телефонну розмову, хотіла, щоб він мене втішив. Але коли зібралася постукати до його номера, почула крізь двері, як він із кимось говорить. Я завагалася. Він розмовляв телефоном, я не розуміла слів і не могла навіть збагнути, якою мовою він говорить, але відразу вирішила, що він спілкується з дружиною. Отже, це відбувалося щовечора? Щоразу, коли я йшла до себе, щоб готуватися до ночі, він залишався сам і телефонував Елеонорі? Намагався знайти спосіб розлучитися мирно, без скандалів? Чи намагався помиритися, і після Монпельє вона мала його пробачити і знову забрати собі?
Я вирішила постукати. Ніно замовк, прислухався, потім знову заговорив, уже тихіше. Це мене роздратувало, я знову постукала, але безрезультатно. Мені довелося постукати втретє і гучніше, перш ніж він мені відчинив. Я відразу почала сваритися, дорікнула йому, що він крутив зі мною тихцем від дружини, кричала, що зателефонувала П’єтро і той заборонив мені бачитися з дітьми, що я занапастила своє життя заради нього, а він нишком туркотів по телефону з Елеонорою. Ми сперечалися цілу ніч, нарешті помирилися. Ніно всіляко намагався мене заспокоїти: то нервово посміювався, щоб перевести все на жарт, то лаяв П’єтро за те, як він зі мною повівся, то цілував мене, а я його відштовхувала, то бурмотів, що я божевільна. Та як я не допитувалася, він так і не зізнався, що розмовляв із дружиною. Навіть поклявся сином, що ні разу не спілкувався з нею від того дня, як поїхав із Неаполя.
— Тоді з ким ти розмовляв?
— Із колегою, який живе тут, у нашому готелі.
— Опівночі?
— Опівночі.
— Брехун!
— Правду кажу!
Я ще довго опиралася його любощам, не мала бажання, боялася, що він мене більше не кохає. Врешті здалася, щоб не думати, що між нами все скінчилося.
Наступного ранку вперше за п’ять днів спільного життя я прокинулася не в гуморі. Час було повертатися, конференція завершувалася. Але мені не хотілося визнавати, що Монпельє виявилося лише тимчасовою передишкою. Я боялася повертатися, боялася, що Ніно поїде додому, боялася назавжди втратити своїх дітей. Тому, коли Оґюстен із Коломбою знову запропонували поїхати машиною до Парижа і навіть погостювати якийсь час у них, я з надією поглянула на Ніно. Я сподівалася, що і він тільки про те й думає, як подовжити наше перебування у Франції й відкласти повернення. Але Ніно натомість засмучено похитав головою: «Вибачайте, але нічого не вийде, нам треба повертатися до Італії, адже вже куплено квитки на літак і потяг». Мене це геть підкосило, я відчула розчарування й муки совісті. «Отже, я все правильно зрозуміла, — подумалося мені, — він мені набрехав, розрив із дружиною не був остаточним. Він справді розмовляв із нею щовечора, пообіцяв повернутися додому відразу після конференції і не міг затриматися бодай на кілька днів. А я?»
Я згадала про видавництво в Нантері і своє оповідання про чоловіче бачення жінки. До того я ні з ким не говорила про себе, навіть із Ніно. Мене вважали приємною й завжди усміхненою жінкою, але сприймали як майже німу, про яку відомо, що вона спить з геніальним професором із Неаполя та прислухається до його думок і рішень. І тут я видала вдавано веселим тоном: «Це Ніно треба повертатися, а мені — ні, у мене ще є справа в Нантері. Там має вийти — а може, уже й вийшла — моя книжечка, щось середнє між есеєм та оповіданням. Оце мені подумалося: якщо вже випала така нагода, то поїду з вами, навідаюся до видавництва». Обоє витріщилися на мене так, ніби вперше побачили, і почали розпитувати, чим я займаюся. Я пояснила, і тут виявилося, що Коломба добре знає власницю маленького, але, як я дізналася, досить відомого видавництва. Тоді я вже зовсім осміліла і, можливо, занадто барвисто описала свою письменницьку кар’єру. Але робила я це не так для двох французів, як для Ніно. Хотіла нагадати йому, що в мене власне життя з особистими успіхами, і якщо я вже готова залишити дітей і чоловіка, то зможу прожити й без нього, і не через тиждень чи десять днів, а просто зараз.
Ніно послухав, а потім сказав серйозно Коломбі та Оґюстену: «Добре, якщо ми вам не заважатимемо, то з радістю поїдемо до Парижа». Але коли ми залишилися наодинці, роздратовано заявив, що я повинна йому довіряти, що хай яка наша ситуація складна, ми з неї обов’язково виберемося, але для цього слід повернутися додому, а не втікати з Монпельє до Парижа чи ще кудись; треба поговорити з родинами і почати жити разом. Несподівано я відчула, що його слова звучать не лише тверезо, а й щиро. Я знітилася, обняла його, пробурмотіла, що згодна. Але ми все одно поїхали до Парижа, мені кортіло ще хоч кілька днів побути разом.
Їхали ми довго, погода була вітряна, час від часу лив дощ. Уздовж дороги пролягав похмурий блідий пейзаж, зрідка розбавлений іржею пожовклих кущів і дерев. Але досить було на мить вигулькнути сонячному промінню, як усе навколо сяяло, навіть краплинки дощу. Усю дорогу я міцно притискалася до Ніно, інколи дрімала в нього на плечі. Я знову почувалася вільною й насолоджувалася цим почуттям. Мені подобалися звуки чужої мови, що лунала в автівці, подобалося їхати на зустріч із книжкою, яку я написала італійською і яка тепер завдяки Маріарозі вперше побачить світ іншою мовою. Як чудово, скільки всього неймовірного відбувалося в моєму житті! Та книжечка здавалася мені камінцем, кинутим за невідомою траєкторією з надзвичайною силою, — не варто й порівнювати її з тими камінцями, які ми з Лілою, захищаючись від хлопчачих ватаг, кидали в дитинстві.
Та не вся подорож була радісною, часом мене охоплював сум. І згодом мені здалося, що Ніно звертався до Коломби якимось особливим тоном, не так, як до Оґюстена, а на додачу ще й дуже часто торкався її плеча кінчиками пальців. Потроху в мені наростало роздратування, бо я бачила, що між цими двома встановилися занадто близькі стосунки. Коли ми прибули до Парижа, вони поводилися як давні друзі, жваво перемовлялися між собою, Коломба часто сміялася, несвідомим жестом поправляючи зачіску.
Оґюстен жив у гарній квартирі біля каналу Сен-Мартен, Коломба переїхала туди недавно. Показавши спальню, вони ще довго не відпускали нас спати. У мене виникло враження, ніби вони боялися залишитися наодинці, їхнім балачкам не було краю. Я почувалася втомленою і роздратованою. Я сама хотіла поїхати до Парижа, а тепер мені здавалося таким безглуздям сидіти в цьому домі з чужими для мене людьми, з Ніно, якому до мене не було діла, далеко від моїх донечок. Коли ми нарешті опинилися в спальні, я запитала в Ніно:
— Тобі подобається Коломба?
— Вона симпатична.
— Я запитала, чи вона тобі подобається.
— Тобі кортить посваритися?
— Ні.
— Ну тоді сама подумай: як мені може подобатися Коломба, якщо я кохаю тебе?
Я лякалася щоразу, коли він говорив до мене таким тоном, коли в ньому чулася хоч крапля глузування. Мені ставало моторошно від думки, що між нами могло бути щось не так. Він сказав, що просто поводився чемно у відповідь, і я заснула. Але спалося мені погано. Серед ночі мені здалося, ніби я в ліжку сама. Я спробувала розплющити очі, але сон знову мене зморив. Не знаю, скільки минуло часу, коли я знову прокинулася. Ніно стояв серед кімнати у темряві, принаймні так мені здалося. «Спи», — сказав. І я заснула.
Наступного дня господарі повезли нас до Нантера. Ніно протягом усієї подорожі грайливо базікав із Коломбою. Я намагалася не звертати уваги. Як я збираюся з ним жити, якщо тільки те й роблю, що за ним слідкую і підозрюю?! Коли ми приїхали на місце, він почав так само загравати з приятелькою Маріарози — власницею видавництва, та її компаньйонкою. Першій було років сорок, а другій — під шістдесят, причому в обох не було й натяку на витонченість подруги Оґюстена. Тож я полегшено зітхнула, вирішивши, що він так поводиться з усіма жінками без якогось прихованого наміру. І нарешті мій настрій знову поліпшився.
Обидві жінки тепло мене привітали, розпитали, як поживає Маріароза. Повідомили, що моя книжка вийшла у продаж зовсім недавно, але вже з’явилися перші рецензії. Старша жінка мені їх показала, здавалося, вона сама дивувалася, як добре про мене відгукувалися, і наголосила на цьому, звернувшись до Коломби, Оґюстена й Ніно. Зачитала по кілька рядків із різних статей. Їх написали жінки, але імен авторок я ніколи не чула, а от Коломба й видавчині добре їх знали. Рецензентки не скупилися на похвалу. Напевне, я мала радіти, адже напередодні мені довелося самій себе нахвалювати, а тепер у цьому не було жодної потреби. Але особливої радості я не відчувала. Ніби відтоді, як я покохала Ніно, а він покохав мене, решта подій мого життя — тих, що вже сталися і ще могли статися, — відійшла на другий план. Я стримано висловила своє задоволення і без особливого захвату погодилася з планом просування книги, який запропонували видавчині.
— Вам треба буде невдовзі повернутися до нас, — вигукнула старша жінка, — принаймні нам би цього дуже хотілося!
А молодша додала:
—Маріароза розповіла про ваші шлюбні негаразди. Ми щиро сподіваємося, що ви зможете їх пережити з найменшими душевними втратами.
Так я зрозуміла, що новина про мій розрив із П’єтро стала відомою не лише Аделе, а вже й дійшла до Мілана і навіть до Франції. «Так краще, — подумала я, — буде простіше завершити справу з розлученням». А про себе вирішила: візьму те, що мені належить, і не боятимуся втратити Ніно, не хвилюватимуся через Деде та Ельзу. Мені щастить, тож він завжди мене кохатиме, а мої доньки — це мої доньки, усе якось улаштується.
Ми повернулися до Рима. Попрощалися, поклявшись одне одному у вірності й вічному коханні, — тільки те й робили, що клялися. Потім Ніно поїхав до Неаполя, а я — до Флоренції. Зайшла додому ледь не навшпиньках, переконана у тому, що на мене чекає чи не найважче життєве випробування. Але дівчатка зустріли мене з тривожною радістю, ходили за мною слідком — не лише Ельза, а й Деде, — ніби боялися, що як тільки вони від мене відійдуть, я знову кудись подінуся. Аделе поводилася чемно й ні разу не згадала про те, чому вона опинилася в моєму домі. П’єтро, білий як стіна, обмежився тим, що вручив мені аркуш, на якому було занотовано всі телефонні дзвінки до мене (аж чотири рази траплявся Лілин номер!), пробурмотів, що йому треба поїхати у справах, і вже за дві години вирушив, не попрощавшись ні з матір’ю, ні з дітьми.
Минуло кілька днів, перш ніж Аделе чітко виголосила свою позицію: вона хотіла, щоб я отямилася й повернулася до чоловіка. І їй знадобилося кілька тижнів, аби зрозуміти, що я не мала наміру робити ні те, ні те. Протягом усьогочасу вона ні разу не підвищила голос, не втратила самоконтроль, не глузувала з моїх частих і довгих телефонних розмов із Ніно. Більше її цікавили дзвінки видавчинь із Нантера, які повідомляли про успіх моєї книжки та графік зустрічей із пресою та читачами, що мали відбутися по всій Франції. Аделе не здивували позитивні відгуки у французьких газетах, вона була переконана, що скоро моя книжка приверне таку саму увагу і в Італії. Сказала, що завдяки її зв’язкам та підтримці я могла б досягти ще більшого успіху. З особливим запалом вона вихваляла мій розум, мою культуру, сміливість і жодного разу не взялася захищати свого сина, який за ті дні так і не об’явився.
Я відразу відкинула думку про те, що у П’єтро якісь робочі справи за межами Флоренції. Зі злістю і зневагою я збагнула, що він довірив матері залагодити нашу подружню кризу, а сам тим часом сховався у якійсь норі, щоб працювати над своєю нескінченною книжкою. Одного разу я не втрималася і сказала Аделе:
— Жити з вашим сином було справді дуже важко.
— Із будь-яким чоловіком важко жити.
— Повірте мені: з ним було особливо важко.
— То ти гадаєш, що з Ніно буде легше?
— Авжеж.
— Я трохи поцікавилася, у Мілані про нього ходить багато пліток, і всі не на його користь.
— Мені немає діла до пліток у Мілані. Я кохаю його двадцять років, тож обійдуся якось і без них. А про нього я знаю більше, аніж будь-хто.
— Як же тобі подобається казати, що ти його кохаєш!
— А чому мені це має не подобатися?!
— І справді, чому? Я помилилася: навіщо намагатися розкрити очі на правду закоханій людині?
Після того ми з нею більше не згадували Ніно. А коли я попросила її приглянути за дівчатками, поки я навідаюся до Неаполя, вона й бровою не повела. Не повела вона бровою й коли я заявила, що відразу після Неаполя поїду до Франції на цілий тиждень. Лише запитала з легкою іронією в голосі:
— А на Різдво хоч повернешся? Побудеш із дітьми?
Те питання мене майже образило, і я відповіла:
— Звичайно.
Я напхала повну валізу білизни та елегантного одягу. На мої пояснення, що я знову їду, Деде і Ельза влаштували цілу драму, однак ні разу не запитали про батька, хоча вже давно його не бачили. Деде навіть вигукнула слова, які, звичайно, належали не їй, вона почула їх від когось іншого: «Ну то їдь! Їдь геть! Ти погана, погана!» Я поглянула на Аделе, сподіваючись, що вона мені допоможе, затіє якусь гру, аби відволікти дітей, але вона не рушила з місця. Побачивши, що я йду до дверей, діти розплакалися. Ельза першою закричала: «Я хочу з тобою!» Деде намагалася стриматися, продемонструвати байдужість і навіть зневагу, але врешті не втрималася і розревілася ще дужче за сестру. Мені довелося пручатися, вони хапали мене за сукню, виривали з рук валізу. Їхній плач я чула навіть на вулиці.
Подорож до Неаполя видалася мені нескінченною. На під’їзді до міста я притулилася чолом до шибки. Що більше потяг уповільнював хід, запливаючи до міста, то сильніше в мені наростала тривога. Мене бентежив вигляд околиці міста з її сірими багатоповерхівками за залізничними коліями, стовпами ліній електропередач, світлом семафорів, кам’яними бордюрами. Коли потяг нарешті зупинився, я подумала, що Неаполь, з яким я так міцно була зв’язана і до якого поверталася, тепер утілився для мене в одному лише Ніно. Я знала, що його ситуація ще складніша, аніж моя. Елеонора вигнала його з дому, для нього теж усе стало тимчасовим. Уже кілька тижнів він мешкав у свого університетського колеги неподалік від собору. Куди він мене поведе, що ми робитимемо? І найголовніше: що ми вирішимо, враховуючи те, що жодних конкретних планів на спільне майбутнє ми не мали? Я знала одне: всередині у мене все палало від бажання, мені не терпілося знову його побачити. Я вийшла з вагона з острахом: а раптом щось завадило йому зустріти мене на пероні? Але він був там: завдяки високому зросту я відразу помітила його над натовпом.
Це мене підбадьорило. Ще більше мене підбадьорило те, що він замовив для нас номер у невеличкому готелі в центрі, таким чином довівши, що не має ніякого наміру ховати мене в домі свого товариша. Нас охопила любовна лихоманка, і час пролетів швидко. Увечері ми гуляли вздовж набережної, Ніно ніжно обіймав мене за плечі і раз у раз нахилявся, щоб поцілувати. Я всіляко намагалася умовити його поїхати зі мною до Франції. Він повагався, але врешті відмовився, бо мав купу справ в університеті. Він ні словом не обмовився ні про Елеонору, ні про Альбертіно, ніби одна лише згадка про них могла зіпсувати нашу радість від перебування разом. А от я розповіла йому про відчай доньок і сказала, що треба якомога швидше знайти вихід із ситуації. Я бачила, як він нервується, адже найменші проблеми відразу вибивали його з колії. Побоювалася, що він раптом скаже: «Не можу так більше, повертаюся додому!» Але я помилялася. Коли ми пішли вечеряти, Ніно нарешті пояснив мені, у чому справа. Несподівано посерйознішав і сказав, що має неприємні новини.
— Ну то кажи вже, — буркнула я.
— Вранці мені телефонувала Ліла.
— Он як!
— Хоче з нами зустрітися.
Вечір було зіпсовано. Ніно пояснив, що моя свекруха повідомила Лілі, що я в Неаполі. Йому було ніяково про це говорити, він ретельно добирав слова, аби наголосити на власній непричетності: «У Ліли не було мого номера, а тому вона запитала в моєї сестри номер мого колеги. Вона зателефонувала якраз перед тим, як я їхав на вокзал до тебе. Я не сказав відразу, бо побоювався, що ти розгніваєшся і увесь день піде шкереберть». І додав наприкінці:
— Ти ж знаєш її вдачу, я не зміг відмовитися. Ми домовилися, що зустрінемося завтра утрьох об одинадцятій, вона чекатиме нас на площі Амедео, біля входу до метро.
Я не втрималася:
— І як давно ви з нею знову почали спілкуватися? Ви бачилися?
— Що ти верзеш?! Звичайно, ні!
— Я тобі не вірю.
— Елено, присягаюся тобі, що я не чув і не бачив Лілу з 1963 року!
— А ти знаєш, що її син не від тебе?
— Вона сказала мені вранці.
— Отже, ви достатньо довго проговорили, до того ж про інтимні речі.
— То вона завела розмову про сина.
— А тобі всі ці роки ні разу не спало на думку поцікавитися?
— Це моя особиста справа, не бачу потреби обговорювати її зараз.
— Твої особисті справи тепер і мої теж! Нам багато про що слід поговорити, а часу в нас обмаль. І я не для того покинула дітей, аби марнувати час на Лілу. Як ти взагалі додумався погодитися на зустріч?!
— Я думав, що тобі буде приємно. Урешті, он там є телефон. Зателефонуй своїй подрузі і скажи, що у нас безліч нагальних справ і ти не зможеш із нею зустрітися.
Отак він несподівано розсердився, і я замовкла. Так, Лілину вдачу я добре знала. Відтоді як я повернулася до Флоренції, вона часто мені телефонувала, але моя голова була забита іншим, і тому я або кидала слухавку, або просила Аделе сказати, що мене немає вдома. Але Ліла не здавалася. Вона цілком могла дізнатися від Аделе, що я в Неаполі, могла здогадатися, що я не з’явлюся в нашому районі, могла знайти спосіб зв’язатися з Ніно, аби зустрітися зі мною. Що тут такого? І до того ж на що я сподівалася? Я завжди знала, що він кохав Лілу і Ліла його кохала. І що? Це було давним-давно, і ревнувати безглуздо. Я обережно погладила його руку і пробурмотіла: «Добре, завтра підемо на площу Амедео».
Ми повечеряли, Ніно завів розмову і довго говорив пронаше майбутнє. Він змусив мене пообіцяти, що відразу післяповернення з Франції я подам офіційну заяву на розлучення. Сам він, за його словами, уже поговорив із другом-адвокатом, і, незважаючи на складність ситуації і те, що Елеонора та її родичі напевне завдадуть йому чимало клопоту, був налаштований іти до кінця.
— Ти ж знаєш, — сказав він, — у Неаполі такі справи складніше вирішувати через застарілі погляди, а також грубі манери та невихованість людей. Батьки моєї дружини не дуже відрізняються від моїх чи твоїх. Хоч у них і багато грошей, вони не належать до вищого суспільного прошарку.
І ніби для того, щоб краще пояснити свою думку, почав вихваляти моїх свекрів.
— На жаль, — вигукнув він, — мені доводиться мати справу не з такими інтелігентними та вихованими людьми, як Айроти.
Я слухала його, але між нами вже була Ліла. Вона ніби сиділа поряд за столом, і мені ніяк не вдавалося викинути її з голови. Поки Ніно говорив, я пригадувала, у яку халепу вона потрапила лише заради того, аби бути разом із ним, не побоялася ні гніву Стефано, ні свого брата, ні Мікеле Солари. Згадка про батьків на якусь мить перенесла мене на Іскію, на вечірній пляж Маронті — Ліла з Ніно у Форіо, а я — на вологому піску з Донато, — і мене охопив жах. Подумала, що цю таємницю ніколи не зможу йому розкрити. Скільки слів залишаються несказаними між двома закоханими, і який високий ризик того, що їх скаже хтось третій, зруйнувавши вщент їхнє кохання! Його батько і я, він і Ліла. Я спробувала відкинути від себе неприємні спогади, згадала про П’єтро і його страждання. Ніно це роздратувало, тепер він ревнував, а я намагалася його заспокоїти. Він став вимагати розставити всі крапки над «і», я — теж. Нам здавалося, що це необхідно зробити, щоб розпочати нове життя. Ми будували плани, коли і де. Ніно працював у Неаполі, тож мусив жити тут, а я мала бути із дітьми у Флоренції.
— Повертайся до Неаполя, — несподівано сказав він, — переїжджай якомога швидше.
— Це неможливо, П’єтро має бачитися з доньками.
— Їздитимете по черзі! Раз ти возитимеш їх до нього, раз він сюди приїжджатиме.
— Він не погодиться.
— Погодиться.
За такими розмовами минув вечір. Що більше ми обговорювали, то складнішим усе здавалося. Що більше намагалися уявити наше життя разом — кожен день, кожну ніч, — то більше нам цього хотілося і всі труднощі розвіювалися, як дим. Тим часом ресторан спорожнів, офіціанти мляво перемовлялися між собою і позіхали. Ніно розплатився, ми повернулися на набережну, де досі було багато народу. Якоїсь миті, поглянувши на темну воду і відчувши запах моря, я відчула, ніби наш район ще більше віддалився і став ще більш чужим для мене, ніж тоді, коли я від’їжджала до Пізи чи Флоренції. Сам Неаполь несподівано віддалився від Неаполя, а Ліла — від Ліли. Я відчувала поряд не її, а свої страхи. А насправді поряд був лише Ніно. Я шепнула йому на вухо:
— Ходімо спати!
Наступного ранку я прокинулася рано й зачинилася у ванній. Довго стояла під душем, ретельно висушила волосся, боячись, що готельний фен із його занадто потужним струменем повітря не так мені його вкладе. Незадовго до десятої розбудила Ніно, який, хоч і затурканий спросонку, засипав мене компліментами, побачивши, яку сукню я одягнула. Спробував було пригорнути, але я відсторонилася. Як я не намагалася вдати, ніби нічого не сталося, мені було важко йому пробачити. Він перетворив день нашого з ним кохання на день із Лілою, і тепер весь час минав в очікуванні цієї незапланованої зустрічі.
Я потягла його на сніданок, він слухняно поплентався за мною. Не сміявся, не кепкував із мене, лише промовив, легенько провівши кінчиками пальців по волоссю: «У тебе чудовий вигляд». Звичайно, він відчував мій стан. Я справді боялася, що Ліла прийде на зустріч одягнена, як на свято. Я була такою, як була, а вона вродилася красунею. Крім того, у неї знову завелися гроші, і за бажання вона знову могла доглядати за собою, як робила це замолоду на гроші Стефано. Мені не хотілося, щоб її врода знову його засліпила.
Ми вийшли десь о пів на одинадцяту, дув холодний вітер. Повільно рушили до площі Амедео, мене трусило, хоч я була одягнена у тепле пальто, а Ніно обіймав мене за плечі. Ми ні словом не згадали Лілу. Ніно дещо неприродним тоном завів розмову про те, як погарнішав Неаполь відтоді, як мером міста став комуніст, і знову почав умовляти мене переїхати з дітьми якомога швидше. Він усю дорогу міцно пригортав мене до себе, і я сподівалася, що так триватиме до самої площі. Мені хотілося, аби Ліла вже чекала на нас біля входу до метро, помітила здалеку, замилувалася нами і вирішила, що ми з Ніно чудова пара! Але Ніно, наближаючись до місця зустрічі, вивільнився і запалив цигарку. Я несвідомо взяла його за руку, міцно стиснула, і так ми з ним прийшли на площу.
Лілу я спершу не помітила, і на якусь мить у мене промайнула надія, що вона не прийде. Аж раптом вона мене гукнула. Гукнула звичним командним тоном, так, ніби геть не сумнівалася, що я її почую, що обернуся, що послухаюсь. Вона стояла на порозі бару навпроти входу до метро: руки в кишенях коричневого заношеного пальта, ще худіша, аніж зазвичай, зсутулена, блискуче чорне волосся зі срібними нитками сивини затягнуте в кінський хвіст. Вона здалася мені тією самою Лілою — дорослою Лілою зі слідами тяжкої праці на фабриці. Нічого не зробила, аби хоч трішки причепуритися. Міцно мене обняла, дзвінко розцілувала в обидві щоки, щасливо розсміялася. Потім байдуже простягнула руку Ніно.
Ми всілися за столик у барі. Майже весь час говорила вона, ніби ми з нею були вдвох. Вона відразу відчула мою ворожість, напевне, прочитала її у виразі обличчя, а тому весело промовила:
— Ну добре, я помилилася, тому ти образилася. Але годі вже! Відколи ти стала такою вразливою? Ти ж знаєш, що я тебе люблю, помирімося вже!
Я стримано всміхнулася, нічого не відповівши. Вона всілася навпроти Ніно, але ні разу не глянула на нього й не заговорила. Було ясно, що вона прийшла заради мене, спробувала навіть узяти мене за руку, але я м’яко її вивільнила. Ліла хотіла помиритися, хотіла знову ввійти в моє життя, хоча й не схвалювала мій вибір. Я зрозуміла це з того, як вона засипала мене питаннями, не слухаючи відповідей. Їй так кортіло захопити кожен куточок мого життя, що ледь згадавши про одне, вона відразу перескакувала на інше.
— А з П’єтро у тебе як?
— Погано.
— А діти?
— Усе добре.
— Подаватимеш на розлучення?
— Так.
— І ви двоє житимете разом?
— Так.
— Де, в якому місті?
— Не знаю.
— Повертайся сюди.
— Занадто складно.
— Я сама знайду тобі квартиру.
— Якщо виникне потреба, я скажу.
— Ти пишеш?
— Вийшла нова книжка.
— Ще одна?
— Так.
— Тут про неї нічого не казали.
— Поки що вона вийшла лише у Франції.
— Французькою?
— Так.
— Роман?
— Повість, але з філософськими відступами.
— Про що?
Я ухилилася від докладної відповіді. Перевела розмову на Енцо, Дженнаро, район, її роботу. Коли згадала про сина, вона якось загадково усміхнулася і заявила, що скоро я його побачу: зараз він у школі, але його забере Енцо, і для всіх наша зустріч буде чудовою несподіванкою. А на моє питання про район Ліла відреагувала байдуже. Про жахливу смерть Мануели Солари і всю бучу, яку вона викликала, сказала лише: «Нічого особливого, убивають одне одного, як у будь-якому іншому куточку Італії». Несподівано заговорила про мою матір, розхвалювала її енергійну вдачу та практичність, хоч і добре знала, що в нас погані стосунки. І так само несподівано з великою любов’ю говорила про своїх батьків, наголосивши, що відкладає гроші, аби викупити їхнє житло й дати їм змогу надалі жити спокійно.
— Я роблю це охоче, — пояснила так, ніби мала виправдовуватися за свій щедрий намір, — адже я народилася в тій хаті, виросла, і якщо ми з Енцо працюватимемо в поті чола, то зможемо її викупити.
Ліла трудилася не покладаючи рук, по дванадцять годин на добу, і тепер не лише на Солар, а й на інших замовників.
— Я вивчаю новий комп’ютер, — пояснила вона, — «Система 32», значно кращий за той, що я тобі показувала в Ачеррі. Це білий корпус з маленьким екраном у шість дюймів, клавіатурою та вбудованим принтером.
Усі її розмови точилися навколо нових технологій та обчислювальних машин. Було ясно, що вона добре проінформована, їй подобалося слідкувати за новинками, хоча зазвичай вони їй швидко набридали. За її словами, ця нова машина була справді чудовою. «Одне шкода, — промовила Ліла наприкінці, — усе решта — саме лайно».
Тут втрутився Ніно. Він поводився зовсім не так, як я доцієї миті: почав видавати їй вичерпну інформацію. Із великим захватом розповів про мою книжку, сказав, що вона вже незабаром вийде в Італії, процитував рецензії з французької преси, поділився, що в мене купа труднощів із чоловіком та дітьми, розказав про розрив із дружиною, наголосив, що не бачить іншого виходу, окрім як жити разом у Неаполі, навіть попросив її пошукати для мене житло, а на додачу поставив кілька досить компетентних питань про роботу Ліли й Енцо.
Я сиділа і з тривогою його слухала. Він говорив стримано, щоб показати мені, що, по-перше, вони з Лілою справді до цього не зустрічалися, а по-друге, що вона не мала більше ніякого впливу на нього. І не вдавався до того спокусливого тону, яким іноді звертався до Коломби та інших жінок. Не промовляв солоденьких фраз, ні разу не глянув їй в очі, не доторкнувся до неї. Його голос потеплішав лише тоді, коли він розхвалював мене.
Це не завадило мені пригадати пляж Читари, коли вони з Лілою обговорювали які завгодно теми, аби відкараскатися від мене. Але цього разу, як мені здалося, усе було навпаки. Навіть коли вони запитували одне одного про щось чи щось розповідали, то робили це так, ніби їхньою співрозмовницею була лише я.
Так вони проговорили добрих півгодини чи навіть більше, але так і не дійшли згоди із жодного питання. Особливо мене здивувало їхнє бажання показати, як по-різному вони бачать життя в Неаполі. На той час мої політичні погляди були досить непевними: догляд за доньками, підготовка книжки до друку, її фінальне редагування, а особливо буря в особистому житті змусили мене забути про все, навіть про читання преси. Ніно називав імена комуністів та соціалістів з Неаполя, яких добре знав і кому вірив. Хвалив чесне міське управління, що нарешті прийшло до влади під керівництвом мера, якого Ніно характеризував як порядного, привітного і далекого від звичного старого казнокрадства. І підсумував так: нарешті у нас є причини, щоб жити та працювати тут, це велика нагода, треба нею скористатися. Але Ліла кепкувала з усього, що він казав.
— Неаполь, — сказала вона, — таке саме лайно, як і раніше. І якщо не дати добрячого прочухана монархістам, фашистам та демохристиянам за їхні брудні минулі справи або якщо вдавати, ніби нічого такого не було, як це зараз роблять ліві, то владу в місті знову приберуть до рук торгаші, — тут вона голосно реготнула, — а разом із ними — міські бюрократи, адвокати, юристи, банкіри й каморристи.
Та вже за кілька хвилин стало ясно, що центром і цієї дискусії вони вирішили зробити мене. Обом хотілося, щоб я повернулася до Неаполя, але вони, не приховуючи цього, бажали переконати мене у власній правоті й переконати переїхати до такого міста, яким кожен з них його бачив: на думку Ніно — мирного та зі справедливою владою, а на думку Ліли — готового помститися всім злодіям, що його розкрадали, байдужого до комуністів та соціалістів, готового розпочати все з нуля.
Я уважно спостерігала за обома. Мене вразило те, що коли розмова заходила про складні теми, у Ліли дедалі частіше вихоплювалися фрази чистою італійською, яку вона так ревно приховувала і про яку знала лише я. Тоді мене це здивувало, адже кожне її слово чи фраза виказували, що вона знає і розуміє значно більше, аніж хоче показати. Я зачудовано відзначила, що Ніно, завжди такий красномовний і впевнений у собі, ретельно добирав слова, а часом навіть затинався. Мені подумалося, що обоє почуваються невпевнено. Колись вони повністю відкрилися одне одному, а тепер соромляться цього. Що відбувається? Вони обоє морочать мені голову? Справді змагаються за мене чи намагаються тримати під контролем давні почуття? Згодом я вдала, що починаю дратуватися. Ліла відразу це помітила, підвелася і пішла нібито в туалет. Я не промовила ні слова: не хотіла, щоб мій тон видався Ніно агресивним. Він теж мовчав. Повернувшись, Ліла радісно вигукнула:
— Ну що, ходімо до Дженнаро?
— Ми не можемо, — відповіла я, — у нас справи.
— Мій син дуже тебе любить, він засмутиться, якщо тебе не побачить.
— Переказуй йому вітання. Скажи, що я теж його люблю.
— Ми зустрічаємося на площі Мартірі. Зайдімо на десять хвилин, привітаєтеся з Альфонсо і підете собі.
Я уважно зиркнула на неї, а вона примружила очі, ніби приховуючи погляд. То в цьому полягав її план? Хотіла заманити Ніно до старої взуттєвої крамниці «Солара»? Хотіла привести його в місце, де вони потай кохалися майже рік?
— Ні, на жаль, нам справді час іти, — криво посміхнулась я у відповідь.
І поглянула на Ніно, який негайно махнув офіціантові, щоб розплатитися.
Ліла промовила:
— Я вже заплатила.
І поки він протестував, Ліла знову звернулася до мене, з єхидством у голосі:
— Дженнаро прийде не сам, його приведе Енцо. А з ними прийде ще дехто, кому до смерті кортить побачитися з тобою. Було б справді негарно з твого боку не привітатися.
Тим «деким» виявився Антоніо Каппуччо, з яким я зустрічалася в юності. Солари після вбивства матері негайно відкликали його з Німеччини.
Ліла розповіла, що Антоніо приїхав на похорон Мануели такий худий, що його ледве можна було впізнати. За кілька днів підшукав собі житло неподалік від Меліни, яка мешкала зі Стефано й Адою, а потім перевіз дружину-німкеню з трьома дітками. Отже, він справді одружився, справді мав дітей. Так окремі уламки далекого минулого потроху склалися докупи в моїй голові. Антоніо був важливою частиною мого колишнього світу, Лілині слова про нього згладили неприємне враження від ранкових подій, і мені відлягло від серця. Я пробурмотіла Ніно:
— Зайдімо на хвилинку, гаразд?
Він мовчки стенув плечима, і ми рушили до площі Мартірі.
Усю дорогу, поки ми йшли вулицями Мілле та Філанджері, Ліла ні на мить не відставала від мене, а Ніно тим часом похмуро плівся ззаду, засунувши руки в кишені й понуривши голову. Ліла розмовляла зі мною як із давньою найближчою подругою, ніби нічого не змінилося. Казала, що мені за першої нагоди слід познайомитися з родиною Антоніо. Живо описала його дружину й дітей. Жінка була дуже вродлива, білявка зі ще світлішим, ніж у мене, волоссям, і дітки теж біляві, ні одне не вдалося в батька, який був чорний, мов турок. Коли вони вп’ятьох виходили прогулятися до траси, то світловолосі дружина і хлопчики здавалися військовополоненими, яких ведуть по району. Тут вона розсміялася, врешті перелічивши всіх, хто хотів зі мною побачитися: Кармен, але їй за кілька хвилин треба буде бігти на роботу, як і Енцо; звісно, Альфонсо, який і надалі управляв крамницею «Солара», та Маріза з дітьми.
— Тобі достатньо побути з ними кілька хвилин, — додала Ліла, — і вони будуть раді. Адже всі тебе дуже люблять.
Поки вона говорила, я подумала, що ті, з ким я збираюся зустрітися, умить рознесуть по району звістку про кінець мого шлюбу. Так про це дізнаються мої батьки, і мати збагне, що я стала коханкою сина Сарраторе. Але я відчувала, що мене це мало турбує. Мені навіть подобалося, що друзі побачать нас із Ніно і потім казатимуть у мене за спиною: «Вона з тих, хто чинить так, як їм заманеться. Покинула чоловіка й дітей, тепер живе з іншим». Я несподівано усвідомила,щомені навіть кортіло, аби мене офіційно пов’язували з Ніно, хотіла, аби мене побачили разом із ним, хотіла, аби всі забули про пару Елена — П’єтро і говорили про пару Ніно — Елена. І раптом я відчула спокій, майже задоволення від того, що потрапила в Лілині сіті.
Вона говорила й говорила, ні на мить не зупиняючись, і згодом за давньою звичкою навіть узяла мене під руку. На мене той жест не справив ніякого враження. «Хоче переконати мене, що все так, як і раніше, — подумала я, — але час визнати, що ми вже не ті. Її рука мені на дотик як дерев’яний протез і більше не викликає яскравих емоцій». Тут я недоречно згадала, як колись давно сподівалася, що вона справді хвора і скоро помре. «У ті часи, попри все, наші стосунки були живими, насиченими, хай навіть болючими, — думала я, — а тепер все інакше. Усе тепло, на яке я була здатна, — навіть те, яким живилося моє давнє страшне сподівання, — зосередилося на чоловікові, якого я кохала ще змалечку. Ліла гадала, що все ще має наді мною владу, може потягти, куди їй заманеться. Але що врешті вона затіяла: хоче відродити незрілу закоханість та юнацьку пристрасть?» Усе, що лише кілька хвилин тому здавалося мені підступним, раптом видалося беззлобним і ні на що не здатним, як музейний експонат. Зараз для мене тільки одне має значення, хоче вона цього чи ні. Тільки я і Ніно, Ніно і я, навіть плітки і скандали в маленькому світі нашого району здавалися мені підтвердженням того, що ми з ним пара. Лілу я більше не відчувала: ніякого тепла від її руки, лише тканина її рукава торкається мого.
Ми дійшли до площі Мартірі. Я повернулася до Ніно, щоб попередити: у крамниці буде його сестра з дітьми. Він щось буркнув роздратовано. Ось і вивіска «Солара». Ми зайшли, і хоч усі погляди відразу звернулися до Ніно, зі мною віталися так, ніби я прийшла сама. Лише Маріза обізвалася до брата, але було ясно, що обом та зустріч принесла мало радості. Вона відразу взялася йому дорікати, що він ніколи не телефонує і не з’являється у батьків, вигукнула: «Мама нездужає, з татком зовсім ради немає, а тобі начхати!» Він промовчав, з байдужим виразом поцілував племінників і тільки тому, що Маріза і надалі продовжувала сікатися до нього, пробурмотів: «Дай мені спокій, Марі, у мене своїх проблем по горло!» Хоч мене й смикали радісно з усіх боків, я час від часу поглядала на нього, але вже не через ревнощі, а тому, що турбувалася, що він почувається незручно. Я не знала, чи він пам’ятає Антоніо, чи впізнає його. Адже мені одній було відомо, що то мій колишній хлопець колись відлупцював Ніно. Я побачила, як вони стримано привіталися один з одним — легкий кивок, ледь помітна посмішка, — точно так, як згодом із Енцо, потім з Альфонсо та Кармен. Для Ніно всі вони були незнайомі, люди з мого та Лілиного світу, до яких йому було мало діла. Потім він став походжати по крамниці з сигаретою, і вже ніхто, навіть його сестра, ні разу до нього не озвалися. У крамниці він був тим, через кого я покинула свого чоловіка. І Лілі теж — особливо їй! — доведеться врешті з цим рахуватися. Коли всім це стало ясно, я воліла якомога швидше забратися звідти і вивести його разом із собою.
За ті півгодини, що я пробула в крамниці, на мене навалилися хаотичні події з минулого та теперішнього: вигадані Лілою черевики, її фото у весільній сукні, святкове відкриття крамниці та Лілин викидень, сама вона, коли для власних інтересів перетворила крамницю на салон та приховане місце для побачень; і наше сьогодення, коли нам за тридцять, такі різні наші долі, їхні видимі та приховані сторони.
Я опанувала себе, заговорила привітним тоном. Обмінялася поцілунками, обіймами та перекинулася кількома словами з Дженнаро, який перетворився на дванадцятирічного вгодованого хлопця з чорним пушком над верхньою губою. Він був таким схожим на Стефано в підлітковому віці, що здавалося, ніби Ліла, поки носила сина в утробі, постаралася знищити в ньому все від себе самої. Я вважала необхідним так само тепло привітатися з дітьми Марізи та самою Марізою. Її моя увага потішила, і вона взялася натякати, що їй добре відомо, які зміни відбувалися в моєму житті. Навіть сказала: «Тепер, коли ти частіше буватимеш у Неаполі, не забувай про нас. Ми розуміємо: ви люди зайняті, вчені, у вас і так багато справ, але знайдіть хвилиночку і для нас».
Вона стояла на порозі крамниці поряд із чоловіком та дітьми, яким не терпілося чкурнути надвір. Даремно я шукала на її обличчі сліди кровного зв’язку з Ніно: у її зовнішності не було ані краплі від брата і навіть від матері. Зараз, коли вона покруглішала, вона була більше схожа на Донато, від нього успадкувала і вдавано бадьорий, улесливий тон, яким намагалася показати мені, що в неї чудова родина і щасливе життя. Альфонсо, щоб їй догодити, раз у раз кивав і мовчки усміхався мені широкою білозубою усмішкою. Його зовнішність мене дуже вразила. Він був вишукано вдягнений, довге чорне волосся зібране у кінський хвіст, що ще більше підкреслювало витонченість рис. Але в його жестах і міміці я помітила щось особливе й незрозуміле, і це несподівано викликало у мене дивне збентеження. У цьому приміщенні він єдиний, окрім мене й Ніно, здобув освіту, і наслідки того навчання, доступного лише вищим суспільним прошаркам, як мені здалося, із часом ще більше розквітли у його гнучкому тілі й витончених рисах обличчя. Який же він був гарний, який вихований! Маріза хотіла отримати його собі за будь-яку ціну, хоча він і опирався. І на тобі: вона з роками набувала чоловічих рис, а він дедалі більше ставав схожим на жінку. Їхні двоє дітей, якщо вірити пліткам, були від Мікеле Солари.
— Так, — прошепотів Альфонсо, — якщо якось заглянете на вечерю, ми будемо дуже раді.
— Коли ти вже напишеш нову книжку, Лену? — запитала Маріза. — Ми ж усі чекаємо. Але подбай про те, щоб іти в ногу з часом. Твоя перша книжка здавалася занадто вульгарною, а ти бачила, яку тепер порнографію видають?
Ніхто з присутніх, незважаючи на загальну неприязнь до Ніно, ніяк не виказав свого несхвалення через такий поворот у моєму житті — ані поглядом, ані єхидною посмішкою. Навпаки, поки я переходила з одних обіймів в інші, перекидаючись кількома словами, усі намагалися виявити любов і повагу. Енцо обійняв мене зі звичним серйозним виглядом, не промовив ні слова, лише усміхнувся, і мені здалося, що він цим хотів сказати: «Я з тобою, що б ти собі не надумала». А от Кармен майже відразу відвела мене вбік (вона була дуже схвильована і раз у раз поглядала на годинник) і заторохтіла про свого брата так, як піддані говорять із добрим можновладцем, який усе знає, усе може і ніколи нічим не заплямує свій чистий образ. Не сказала ні слова про дітей, чоловіка, про своє чи моє особисте життя. Мені стало ясно, що вона переклала на себе весь тягар поганої слави Пасквале як терориста, але тільки для того, аби перетворити мінус на плюс. За ті кілька хвилин, що ми з нею проговорили, вона не лише встигла заявити, що її брата засуджено несправедливо, а й стала вихваляти його сміливість та добру вдачу. Її очі світилися рішучістю завжди й в усьому бути на його боці. Сказала, що їй треба зі мною зустрітися, попросила номер телефону й адресу.
— Лену, — шепнула вона, — ти знайома з такими людьми, які можуть допомогти Пасквале, якщо його не вб’ють.
Вона кивнула Антоніо, що стояв неподалік разом з Енцо. Антоніо підійшов, понуривши голову, звернувся до мене несміливо, плутаючись у словах, зміст яких, якщо підсумувати, був таким: я знаю, що Пасквале тобі довіряє; перед тим, як скоїти те, що накоїв, він прийшов до тебе додому; отже, якщо ти його знову побачиш, то попередь його: хай зникне, хай нізащо не повертається до Італії; тому що навіть Кармен сказала, що проблема не в карабінерах, а в Соларах; вони переконані, що то він убив синьйору Мануелу, і якщо його знайдуть, — зараз, завтра, через багато років, — то навіть Кармен не зможе йому допомогти. Він говорив це все мені суворим тоном, а Кармен постійно його перебивала, запитуючи: «Зрозуміло, Лену?» — і переляканими очима спостерігала за моєю реакцією. Нарешті вона мене обняла, поцілувала і пробурмотіла:
— Ви з Лілою для мене як сестри.
І пішла собі разом з Енцо у справах.
Я залишилася з Антоніо. У мене виникло враження, ніби в тілі чоловіка, що стояв переді мною, живуть двоє геть різних людей. Перший — це хлопець, який колись давно обіймав мене на ставках, який мене боготворив, чий запах залишився у моїй пам’яті як символ незадоволеної тілесної пристрасті. А другий — ось цей чоловік: ні грама жиру на тілі, самі великі кістки, обтягнені шкірою, — від похмурого непроникного обличчя до ступнів у здоровенних черевиках. Я збентежено промовила, що не знаю нікого, хто б міг допомогти Пасквале, що Кармен переоцінює мої можливості. Але я відразу зрозуміла, що коли сестра Пасквале мала перебільшені уявлення про мій вплив, то в нього вони взагалі виходили за межі розумного. Антоніо пробурмотів, що я, як завжди, скромничаю. Він читав мою книжку німецькою, про мене знали в усьому світі. Хоча він і прожив довгий час за кордоном, наглядаючи за напевне нелегальними справами Солар та виконуючи їхні доручення, він все одно залишався вихідцем із нашого району і вважав (а може, просто вдавав, аби зробити мені приємне?), що в мене є певна влада, влада людей певного рівня, адже я отримала вищу освіту, добре знала італійську, писала книжки. Я сказала зі сміхом:
— Ту мою книжку в Німеччині, напевно, купив ти один!
І запитала в нього про дружину, дітей. Він відповідав сухо, неохоче, а сам тим часом вивів мене надвір, на площу. І вже там сказав спокійно:
— Ось тепер ти маєш визнати, що я мав рацію.
— У чому?
— Тобі був потрібен він, а мене ти обманювала.
— Я була тоді ще зовсім дівчам.
— Ні, ти була вже дорослою. Значно розумнішою за мене. Ти навіть уявити собі не можеш, якого зла ти мені завдала, змусивши думати, що я божевільний.
— Припини.
Він замовк, а я повернулася до крамниці. Він пішов слідом, але зупинився на порозі. На кілька секунд утупився поглядом у Ніно, що сидів у кутку. Врешті пробурмотів:
— Якщо він тебе образить, скажи мені.
Я засміялася:
— Звісно!
— Не смійся, я розмовляв із Лілою. Вона його добре знає, каже, що йому не можна довіряти. Ми тебе поважаємо, а от він — ні.
Ліла. Ось хто використовував Антоніо як свого вісника! Куди вона поділася? Я помітила, що вона трималася осторонь, нібито гралася з дітьми Марізи, а насправді, примружившись, спостерігала нишком за нами. І, як завжди, по-своєму маніпулювала всіма: Кармен, Альфонсо, Марізою, Енцо, Антоніо, своїм сином та чужими дітьми, можливо, навіть власниками тієї крамниці. Я знову пообіцяла собі, що наді мною вона більше не матиме влади, що той довгий період мого життя завершився. Я підійшла попрощатися, і вона так міцно притиснула мене до себе, ніби хотіла втягнути всередину власного тіла. Поки я прощалася з рештою друзів, мене знову здивував Альфонсо. Цього разу я зрозуміла, що мене так вразило в ньому з першого погляду. Ті нечисленні риси, які виказували в ньому сина дона Акілле й Марії, брата Стефано й Пінуччі, цілком зникли. Тепер якимось загадковим чином з отим довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, він нагадував Лілу.
Я повернулася до Флоренції, щоб поговорити з П’єтро про розлучення. Ми з ним люто сварилися. Аделе тим часом намагалася вберегти дівчаток, — а може, і саму себе, — і зачинилася в дитячій кімнаті. Якоїсь миті ми збагнули: це не ми занадто голосні, це присутність дітей не дає нам змоги висловити почуття повною мірою. Тому ми вискочили з дому, продовжуючи по дорозі кидатися одне на одного. Врешті П’єтро покинув мене і пішов невідомо куди. Я так розізлилася, що не хотіла більше його бачити й чути. Коли я повернулася додому, діти спали. Аделе читала на кухні. Я запитала:
— Ти бачила, як він зі мною поводиться?
— А ти сама?
— Що я?
— Ти розумієш, як сама з ним поводишся, як уже повелася?
Я мовчки повернулася і зачинилася в спальні, гепнувши дверима. Зневага, яку вона вклала у ті слова, виявилася для мене несподіваною і дуже вразила. Уперше Аделе виступила проти мене так відкрито.
Наступного дня я вирушила до Франції, відчуваючи провину через те, що діти плакали, і збираючись попрацювати в дорозі. Але що активніше я намагалася зосередитися на читанні, то більше написане на сторінках перемішувалося з Ніно, П’єтро, доньками, вихвалянням Пасквале його сестрою, словами Антоніо, змінами в Альфонсо. Я прибула до Парижа після виснажливої подорожі у ще більш збентеженому стані. Однак, коли помітила на пероні молодшу з видавчинь, відразу повеселішала, знову відчувши те задоволення від спілкування, яке пережила раніше разом із Ніно в Монпельє. Але цього разу не було ні готелів, ні великих конференц-залів; усе відбувалося значно скромніше. Видавчині возили мене великими містами й маленькими селищами: щодня переїзд до нового місця, а ввечері — зустріч із читачами у книгарні чи навіть у приватному будинку. Щодо харчування та ночівлі — домашня їжа, ліжко, інколи диван.
Я дуже втомлювалася, дедалі менше уваги приділяла зовнішньому вигляду, схудла. Попри це видавчиням і публіці, з якою я зустрічалася щовечора, я подобалася. Переїжджаючи з місця на місце, обговорюючи різні теми з людьми нерідною мовою, яку мені довелося нашвидкуруч вивчити, я поступово знову відкрила в собі особливу здатність, якою вже вміло користувалася кілька років тому, коли презентувала першу книжку: у мене природно виходило перетворювати невеличкі особисті події у теми для публічного обговорення. Так, щовечора я успішно імпровізувала, ділячись власним життєвим досвідом. Говорила про світ, у якому народилася і виросла, про злидні й розруху, про чоловіче й жіноче насильство, про Кармен, про її любов до брата, про її бажання виправдати його насильницькі вчинки, на які він напевне ніколи не був здатний. Говорила про те, як змалечку спостерігала за впливом на мою матір та інших жінок району найпринизливіших аспектів сімейного життя, чоловічої жорстокості. Про те, як через кохання до чоловіка можна заплямувати себе в очах інших жінок та власних дітей. Про те, як складно влитися до жіночих спільнот у Флоренції та Мілані і як для мене це виявилося несподівано дуже важливим, хоча спершу я не надавала цьому ніякого значення. Уже під час виступу я збагнула, що той болючий досвід багато чого мене навчив. Я говорила про те, як протягом багатьох років намагалася довести чоловікам, що мій розум і здібності нічим не поступаються їхнім, як почувалася вигаданою чоловіками, полоненою їхнім уявленням про мене, як відроджувалася щовечора. Розповіла, як зовсім недавно побачила товариша дитинства, який силкувався всіляко переродитися, вивівши на поверхню своє жіноче єство.
Ті півгодини, які я провела в крамниці «Солара», часто давали натхнення під час виступів, але збагнула я це не відразу, можливо, тому, що ні разу не думала про Лілу. Не знаю чо