Іспанський любовний обман ebook

2023

ISBN 978-617-17-0087-1 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Художня література»

Перекладено за виданням:

Armas E. The Spanish Love Deception / Elena Armas. — New York, NY : Atria Books, 2022. — 448 p.

Переклад з англійськоїДар’ї Петрушенко

Дизайнер обкладинкиМарія Глушко

Армас Е.

А79 Іспанський любовний обман / Елена Армас ; пер. з англ. Д. Петрушенко. — Х. : Віват, 2023. — 496 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-973-3 (укр.)

ISBN 978-1-6680-0252-0 (англ.)

За чотири тижні Каталіна має бути на сестриному весіллі. А отже, має саме чотири тижні, щоб знайти супутника й шугнути до сонячної Іспанії, де невгамовна Каталінина рідня чекає на знайомство з її «американським бойфрендом». Маленька брехня мала б захистити безталанну дружку від спочутливих коментарів після розставання з колишнім, який уже не сам, зокрема й у списку запрошених. Допомогти зголошується красунчик Аарон Блекфорд — колега, із яким у Каталіни напружені стосунки (ох, як він її бісить). Відмовитися від Ааронової пропозиції та мати проблеми чи пристати на Ааронову пропозицію та мати проблеми? Та що, як він не доводитиме її до сказу поза роботою? І що, як удавати закоханих доведеться недовго?

УДК 821.111(73)

ISBN 978-966-942-826-4(серія)

ISBN 978-966-982-973-3(укр.)

ISBN 978-1-6680-0252-0(англ.)

© Elena Armas, 2021

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023

Тим, хто женеться за мріями: ніколи не здавайтеся.

Ми не зневірюємося, чуєте?

Розділ перший

— Я піду з тобою на весілля.

Слова, яких я ніколи — навіть у найбезумніших мріях (а повірте, я маю багату уяву!) — не сподівалася почути цим глибоким та густим тембром, досягнули моїх вух.

Дивлячись на свою каву, я скосила очі, намагаючись знайти хоч якусь ознаку отруйних речовин у повітрі навколо. Принаймні це пояснило б те, що відбувається. Але ні.

Нічого. Лише залишки мого американо.

— Я зроблю це, якщо тобі хтось так сильно потрібен, — знову пролунав глибокий голос.

З широко розплющеними очима я підняла голову. Розтулила рота, потім стулила знову.

— Розі… — я змовкла. Слова зірвалися пошепки: — Він справді тут? Ти його бачиш? Чи мені щось підсипали в каву, а я не помітила?

Розі — моя найкраща подруга й колега вInTech, нью-йоркській інженерній консалтинговій компанії, де ми познайомились і працювали, — повільно кивнула. Я дивилася, як її темні кучері колихаються під цей рух і як вираз зневіри затьмарює її завжди м’які риси. Вона притишила голос:

— Ні. Він тут.

Вона швидко крутнула головою, глянувши повз мене.

— Привіт. Доброго ранку! — дзвінко сказала вона, перш ніж знову звернути увагу на моє обличчя. — У тебе за спиною.

Розтуливши губи, я довгу мить дивилася на свою подругу. Ми стояли в дальньому кінці коридору на одинадцятому поверсі штаб-квартириInTech. Наші кабінети були відносно поряд, тож, щойно ввійшовши в будівлю,розташовану в самому серці Мангеттена, поблизу Центрального парку, я пішла одразу до неї.

Моїм планом було взяти Розі та разом з нею впасти в оббиті дерев’яні крісла, що слугували почекальнею для клієнтів, зазвичай незайняті о такій ранній порі. Але нам не вдалося. Якимось чином я прохопилася раніше, ніж ми встигли сісти. Ось як сильно моя біда потребувала негайної уваги Розі. А потім… потім він матеріалізувався нізвідки.

— Мені повторити втретє?

Від його запитання моїм тілом прокотилася нова хвиля ошелешення, від якого кров стигла у венах.

Він не мав повторювати. Не тому, що не міг, просто його слова не мали жодного бісового сенсу. Не в нашому світі. Не в тому, де ми…

— Ну, добре, — зітхнув він. — Можеш узяти із собоюмене.

Він зупинився, заново вкидаючи мене в цю крижану тривогу.

— На весілля твоєї сестри.

Моя спина застигла. Плечі затерпли.

Я навіть відчула, як різким рухом натягується моя сатинова блузка, заправлена у штани кольору верблюжої шерсті.

Я можу взяти із собою його.

На весілля моєї сестри. Як мого… кавалера?

Я кліпнула. Його слова луною відгукувались у мене в голові.

А тоді раптом щось у мені зірвалося. Від абсурдності того, що відбувалося — який би збочений жарт не намагався зіграти зі мною цей чоловік, котрому достеменно не можна було довіряти, — до мого горла підкотило пирхання, досягло губ і зірвалося швидко й голосно. Наче з нетерпінням.

З-за спини долинуло бурчання:

— Що смішного? — Його голос стишився, охолов. — Я кажу цілком серйозно.

Я втрималася від ще одного вибуху сміху. Я не повірила. Ні на мить.

— Він це справді серйозно, — сказала я Розі, — з тими ж шансами, що зараз нізвідки вистрибне Кріс Еванс і освідчиться мені в невмирущому коханні.

Я демонстративно поглянула праворуч і ліворуч.

— Нісенітниця. Тож, Розі, ти казала про… містера Френкеля, так?

Містера Френкеля не було.

— Ліно, — промовила Розі з тією фальшивою усмішкою на всі зуби, що з’являлася, коли вона не хотіла бути грубою.

— Схоже, він усе ж серйозно, — сказала вона крізь свою моторошну усмішку. Вивчаючи поглядом чоловіка, який стояв позаду мене. — Так. Здається, він може бути серйозним.

— Ні. Не може, — похитала головою я, все відмовляючись озирнутись і визнати ймовірність того, що моя подруга має рацію.

Цього бути не могло. Неможливо, щоб Аарон Блекфорд, мій колега й давнішнє лихо на мою голову, хоч спробував запропонувати подібне. Нізащо.

З-за спини пролунало нетерпляче зітхання.

— Це вже починає набридати, Каталіно.

Довга пауза. А тоді ще один шумний видих злетів зйогогуб, цього разу довший. Але я не обернулася. Стояла насвоєму.

— Від того, що ти мене ігноруєш, я не зникну. Ти ж знаєш.

Я знала.

— Та це не означає, що не варто спробувати, — буркнула я собі під носа.

Розі зміряла мене поглядом. Потім знов зазирнула мені за спину з незмінною широкою усмішкою.

— Вибач, Аароне. Ми тебе не ігноруємо. — Її усмішка зробилася напруженою. — Ми… дещо обговорюємо.

— Ні, ігноруємо. Не треба жаліти його почуття. Він їх не має.

— Дякую, Розі, — сказав Аарон моїй подрузі, і в його голосі трохи поменшало звичайної холодності. Не те щоб він бував із кимось чемним. Чемність — це не про Аарона. Навряд чи він навіть умів дружньо поводитись. Але він завжди ставав менш… похмурим, коли звертався до Розі. Ґречність, яка ніколи не поширювалася на мене. — Ти не могла б попросити Каталіну обернутися? Я хотів би звертатися до її обличчя, а не до потилиці.

Його тон впав до мінусової температури.

— Звісно, якщо це не один з її жартів, яких я ніколи не розумів, а тим паче — не вважав дотепними.

Жар розлився моїм тілом, досягнувши обличчя.

— Звісно, — погодилася Розі. — Гадаю… Гадаю, я цеможу.

Її погляд перескочив з тієї точки позаду мене на моє обличчя, брови піднялися.

— Ліно, ем-м… Аарон хотів би, щоб ти обернулася, якщо це не один з тих жартів, які…

— Дякую, Розі. Я зрозуміла, — процідила я крізь зуби. Я відчувала, як палають щоки, і відмовлялась обернутися до нього. Це означало б, що він переміг, яку б гру він не вів. До того ж він щойно назвав мене недотепною. Він. — Якщо твоя ласка, перекажи Ааронові, що, як на мене, не можна вважати смішними, а тим паче розуміти жарти, коли не маєш почуття гумору. Було б чудово. Дякую.

Розі почухала скроню, благально дивлячись на мене. «Не змушуй мене цього робити», — неначе молила вона.

Я подивилась на неї розширеними очима, ігноруючи її благання й закликаючи зробити це.

Вона видихнула, а потім ще раз зазирнула мені за спину.

— Аароне, — сказала вона, ще ширше всміхаючись своєю фальшивою усмішкою, — Ліна вважає, що…

— Я почув, Розі. Дякую.

Я так налаштувалася на нього (або на все це), що помітила незначну зміну в його голосі — сигнал переходу на тон, який він брав лише зі мною. Так само сухий і холодний, але додатково приправлений зневагою та відчуженням. За яким незабаром настане похмура гримаса. Не треба було навіть озиратись на нього, щоб знати це. Чомусь він завжди був таким, коли йшлося про мене й про те… що було між нами.

— Я цілком упевнений, що Каталіні там унизу добре чути мої слова, та якби ти сказала їй, що я маю працювати й не можу і далі розважати її отак, я був би вдячний.

«Там унизу? Дурний здоровило».

Я мала середній зріст. Середній для іспанки, звісно. Та все ж середній. Я була метр шістдесят — майже шістдесят два заввишки, красно дякую.

Зелені очі Розі знов обернулися до мене.

— Ось, Аарон має працювати, і він був би вдячний.

— Якщо… — я змовкла, почувши, як високо й пискляво це пролунало. Кахикнула і спробувала знову. — Якщо він такий зайнятий, то скажи йому, будь ласка, нехай не соромиться звільнити мене від усього цього. Нехай повертається до свого кабінету і своїх трудоголічних дій, які він так дивовижно призупинив, щоб пхати носа у справи, які його не обходять.

Я дивилася, як моя подруга розтуляє рота, але чоловік позаду мене заговорив раніше, ніж вона встигла видати хоч звук:

— Що ж, ти чула, що я сказав. Мою пропозицію. Добре.

Пауза. У яку я мовчки вилаялася.

— То яка твоя відповідь?

На обличчі Розі знову відбився шок. Я не зводила з неї погляду й могла уявити, як мої темно-карі очі червоніють від дедалі більшої люті.

Моя відповідь? Якого чорта він намагається досягти? Чи це новий, винахідливий спосіб влізти в мою голову? В мою психіку?

— Я гадки не маю, про що він каже. Я нічого не чула, — збрехала я. — Це теж можеш йому переказати.

Розі заклала локон за вухо й дуже швидко перевела погляд на Аарона, а тоді знову на мене.

— Гадаю, він про той момент, коли запропонував піти разом з тобою на весілля твоєї сестри, — тихим голосом пояснила вона. — Знаєш, одразу після того, як ти сказала мені, що все змінилось і тепер тобі треба кого-небудь — кого завгодно — знайти, щоб поїхати разом до Іспанії й піти на те весілля, бо інакше ти помреш повільною, болісною смертю, і…

— Гадаю, я зрозуміла, — випалила я, відчуваючи, як знову горить обличчя від усвідомлення, що Аарон усе це чув. — Дякую, Розі. Можеш більше не нагадувати.

Інакше я помру повільною, болісною смертю просто зараз.

— Здається, ти вжила слова «у відчаї», — втрутився Аарон.

На цьому в мене запалали ще й вуха, мабуть, спалахнувши п’ятьма відтінками радіоактивно-червоного.

— Ні, — відрізала я. — Я цього не казала.

— Ти… щось таке казала, серденько, — підтвердила моя найкраща — ні, відтепер колишня найкраща подруга.

Звузивши очі, я промовила самими губами: «Якого дідька, зраднице?».

Але вони обоє мали слушність.

— Гаразд. Ну, казала. Це не означає, що я у відчаї.

— Так кажуть люди в повній безвиході. Але якщо так тобі легше спиться вночі, Каталіно, то нехай.

Вилаявшись під носа, уже вкотре за цей ранок, я на мить заплющила очі.

— Тебе це не обходить, Блекфорде, але я не в безвиході, зрозуміло? І сплю я чудово. От серйозно, ніколи не спала так добре, як зараз.

Ще одна брехня до купи, еге ж? Усупереч тому, що щойно заперечувала, я була у справжньому, безнадійному відчаї, намагаючись знайти собі супутника на те весілля. Та це не означає, що я…

— Авжеж.

За іронією долі, з усіх клятих слів, які того ранку промовив Аарон Блекфорд мені в потилицю, саме це слово зірвало з мене маску вдаваної незворушності.

Оце «авжеж», вимовлене так зневажливо, втомлено й категорично, так по-ааронівськи.

«Авжеж».

Моя кров скипіла.

Це була така імпульсивна, машинальна реакція на це слово з п’яти літер — яке нічого б не означало, якби його промовив хтось інший, — що я навіть не усвідомила, як розвернулася всім тілом, доки не стало запізно.

Через його неймовірний зріст переді мною опинилися широкі груди під випрасуваною білою застібнутою сорочкою, від якої так і кортіло вчепитись у тканину, зім’яти її, бо хто стрибав по життю таким прилизаним і бездоганним увесь клятий час? Аарон Блекфорд — ось хто.

Мій погляд ковзнув по його могутніх плечах і міцній шиї, досягнувши лінії щелепи. Його губи утворювали рівну лінію, що я й очікувала побачити. Мої очі помандрували далі, зустрівшись з його синіми очима — чия синь нагадувала мені глибину океану, де все таке холодне й неживе, — і побачивши, що вони дивляться на мене.

Одна з його брів піднялася.

—Авжеж? — прошипіла я.

— Так.

Його голова, увінчана чорним, як вороняче крило, волоссям, кивнула один раз, не зводячи погляду з мене.

— Не хочу гаяти час, сперечаючись про те, чого ти з упертості не визнаєш, тож так.Авжеж.

Цей синьоокий чоловік, який доводив мене до сказу і, мабуть, більше часу прасував сорочки, ніж спілкувався з іншими, не змусить мене втратити терпець із самого ранку.

Через силу опанувавши своє тіло, я зробила довгий глибокий вдих. Заклала пасмо каштанового волосся за вухо.

— Якщо це таке марнування часу, то я щиро не розумію, чому ти досі тут. Будь ласка, не стій тут через мене або Розі.

Неоднозначний зойк злетів з вустміс Зрадниці.

— Не буду, — рівним тоном погодився Аарон. — Та ти досі не відповіла на моє запитання.

— Це не було запитання, — від цих слів мені стало кисло в роті. — Все, що ти казав, це не запитання. Але то байдуже, адже ти мені не потрібен, красно дякую.

— Авжеж, — повторив він, від чого моя злість на градус підвищилась. — Хоч я вважаю, що потрібен.

— Ти помиляєшся.

Він ще вище підняв брову.

— І все ж звучало так, ніби я тобі справді потрібен.

— Ну, то в тебе серйозні проблеми зі слухом. Кажу ж, ти помиляєшся. Не потрібен ти мені, Аароне Блекфорде!

Я глитнула, благаючи, щоб ця сухість у роті хоч трохи зникла.

— Можу повідомити в письмовій формі, якщо хочеш. І надіслати імейл, якщо тільки це допоможе.

На мить він нібито замислився над цим, явно незацікавлений. Проте я надто добре знала його, щоб повірити, що він так легко відступиться. Що він і довів, тільки-но розтулив рота.

— Ти хіба не казала, що весілля за місяць, а в тебе немає пари?

Мої губи стиснулися в нитку.

— Можливо. Точно не пам’ятаю.

Казала. Слово у слово.

— Хіба Розі не пропонувала тобі сісти позаду й спробувати не привертати уваги, і тоді, можливо, ніхто не помітить, що ти прийшла сама?

Перед очима вигулькнула голова подруги.

— Так. А ще пропонувала вдягнутись у щось темне, а не в ту приголомшливу червону сукню, яка…

— Розі, — перервала я її. — Це зараз справді не до речі.

Обличчя Аарона навіть не здригнулося, коли він продовжив свою подорож спогадами.

— Хіба після цього ти не нагадала Розі, що ти «грьобана»— твоє слово — дружка, тож тебе там однаково «кожен собака» — знову твої слова — помітить?

— Казала, — підтвердила міс Зрадниця. Я крутнула головою до неї.

— Що? — вона знизала плечима, підписуючи собі смертний вирок. — Ти це казала, люба.

Мені потрібні нові подруги. Терміново.

— Казала, — підтвердив Аарон, знову перетягуючи на себе мій погляд і мою увагу. — А хіба не казала, що твій колишній — боярин на тому весіллі, і коли ти думаєш, як стоятимеш поряд із ним, «одна, безпорадна та жалюгідно самотня» (знову твої слова), тобі хочеться зі шкіри вистрибнути?

Казала. Я це казала. Але не думала, що Аарон слухає — інакше ніколи б не визнала цього вголос.

Але, очевидно, він був поряд. І тепер усе знав. Почув, як я відкрито це визнала, і просто жбурнув мені це в обличчя. І хоч скільки я запевняла себе, що мені байдуже — має бути байдуже, — біль однаково був той самий. І від цього я почувалася ще більш самотньою, безпорадною та жалюгідною.

Зглитнувши клубок у горлі, я відвела погляд, зупинивши його десь біля адамового яблука Аарона. Не хотіла бачити, що в нього на обличчі. Глум. Жалість. Мені було байдуже. Я цілком могла обійтися без знання, що ще одна людина думає про мене ось так.

Тоді запрацювало його горло. Я бачила — це була єдина частина його тіла, на яку я дозволила собі дивитися.

— Титакиу відчаї.

Я видихнула, через силу виганяючи повітря з губ. Один кивок — усе, чим я йому відповіла. І навіть не зрозуміла навіщо. Це була не я. Зазвичай я давала відсіч, доки не знесилювала його першою. Адже саме так відбувалося між нами. Ми не щадили почуттів одне одного. Це було не нове.

— Ну, то візьми мене. Я буду твоєю парою на весіллі, Каталіно.

Мій погляд повільно ковзнув угору, і мене захлеснула дивна суміш тривоги та збентеження. Досить уже було й того, що він усе це спостерігав. Але те, що він намагався обернути це на свою користь? Здобути перевагу наді мною?

Ось тільки він не намагався. Хіба що, можливо, існувало пояснення, причина, навіщо він це робить. Пропонує бути моєю парою.

Дивлячись у його обличчя, я обмірковувала всі ці варіанти й можливі мотиви і не доходила жодного логічного висновку. Жодної ймовірної відповіді, що допомогла б зрозуміти, нащо він це робить або чого намагається досягти.

Лише правда. Реальність. Ми не були друзями. Ми ледве терпіли одне одного, Аарон Блекфорд і я. Ми уїдливо спілкувалися між собою, звертали увагу на помилки одне одного, критикували те, як по-різному працювали, думали й жили. Засуджували наші відмінності. Колись у минулому я ладна була жбурляти дротики в його портрет. І була цілком упевнена, що він робив би те саме, адже не лише я мандрувала Бульваром Ненависті. Це був шлях із двостороннім рухом. Та це ще не все — Аарон перший посіяв між нами розбрат. Не я розпочала цю ворожнечу. Тож чому? Чому він удає, що пропонує мені допомогу, і чому я ладна глузувати з нього, навіть розглядаючи її?

— Може, я й шукаю собі пару у відчаї, але не настільки, — відповіла я. — Як я й казала.

У його зітханні лунала втома. Нетерпіння. Лють.

— Я залишу тобі подумати про це. Ти ж знаєш, інших варіантів у тебе немає.

— Нема про що думати, — я рубонула рукою повітря між нами. А тоді всміхнулася своєю версією фальшивої, широкої усмішки Розі. — Я краще візьму шимпанзе, вдягненого у смокінг, ніж тебе.

Його брови піднялися, в очах ледь промайнула веселість.

— А, годі тобі. Ми обоє знаємо, що це не так. Хоч і знайдуться шимпанзе під таку подію, але ж там буде твій колишній. Ти казала, що маєш справити враження, і я ідеально з цим упораюся, — він схилив голову набік. — Я твій найкращий варіант.

Я пирхнула, плеснувши в долоні. Зухвала синьоока скалка в моїй дупі.

— Ти моє найкраще ніщо, Блекфорде. А варіантів у мене ще безліч, — відрізала я, знизавши плечима. — Знайду когось уTinder. Може, дам оголошення вNew York Times. Когось та й можна знайти.

— За лічені тижні? Малоймовірно.

— Розі має приятелів. Візьму одного з них.

Це від початку було моїм планом. З цієї причини я й вихопила Розі вранці так рано. Помилка новачка, зрозуміла я. Слід було зачекати, доки ми підемо з роботи, і затягти Розі до безпечного — без Аарона — місця для розмови. Але після вчорашнього дзвінка від мами… так. Усе змінилося. Моя ситуація так точно. Мені потрібен був хтось, і я анітрохи не перебільшувала: підійде хто завгодно. Окрім Аарона, звісно. Розі народилася й виросла в цьому місті. У неї мав бути хтось знайомий.

— Так, Розі? Один із твоїх друзів має бути вільний.

Її голова вигулькнула знову.

— Може, Марті? Він обожнює весілля.

Я метнула короткий погляд на неї.

— Хіба Марті — це не той, хто нажлуктився на весіллі твоєї двоюрідної сестри, поцупив у музикантів мікрофон і співавMy Heart Will Go On, доки твій брат не мусив стягнути його зі сцени?

— Певно, він, — скривилася вона.

— Ну, ні. — Я не могла допустити такого на весіллі моєї сестри. Вона йому серце з грудей вирве й подасть на десерт. — Як щодо Раяна?

— Щасливо заручений.

З моїх вуст зірвалося зітхання.

— Не дивно. Раян — ласий шматочок.

— Знаю. Тому й намагалася стільки разів зблизити вас двох, але ти…

Я голосно чхнула, перериваючи її.

— Ми не обговорюємо, чому я сама, — я швидко поглянула знов на Аарона. Той не зводив із мене звужених очей. — Як щодо… Террі?

— Переїхав до Чикаґо.

— Чорт.

Я похитала головою, на мить заплющивши очі.

Усе марно.

— Тоді найму актора. Заплачу йому, щоб зіграв могохлопця.

— Це, мабуть, дорого, — беземоційно зазначив Аарон. — Та й актори навряд чи б’ють байдики в очікуванні, коли їх найме хтось самотній, щоб похизуватися як своєю половинкою.

Я впилася в нього розсердженим поглядом.

— Найму професійний ескорт.

Його губи стиснулися так щільно, майже герметично, як коли він був надзвичайно роздратований.

— Ти радше приведеш на весілля сестри чоловіка-повію, ніж мене?

— Я сказала «ескорт», Блекфорде.Por Dios1, — буркнула я, дивлячись, як його брови сходяться й перетворюються на сердитий погляд. — Я не шукаю таких послуг. Мені лише потрібен супутник. Це все, що вони роблять. Супроводжують на різні заходи.

— Вони не це роблять, Каталіно, — його голос був низький та крижаний. Накривав мене своїм морозним судженням.

— Ти хіба ніколи не дивився романтичні комедії? — Я стежила, як його погляд стає ще сердитішим. — Навіть «Наречений напрокат»?

Відповіді не було, лише його арктичний погляд.

— Ти колись дивишся кіно? Чи лише… працюєш?

Цілком можливо, що він навіть телевізора не мав.

Вираз його обличчя не змінився.

«Боже, я не маю часу на це. На нього».

— Знаєш що? Неважливо. Мені байдуже.

Я скинула руки догори й стиснула їх.

— Дякую тобі за… це. Що б це не було. Велика підтримка. Але ти мені не потрібен.

— Гадаю, потрібен.

Я кліпнула на нього.

— Гадаю, ти мені набрид.

— Каталіно, — почав він, ще більше дратуючи мене тим, як промовив моє ім’я. — Ти мариш, якщо вважаєш, що тобі вдасться когось знайти в такий короткий проміжок часу.

І знову Аарон Блекфорд не помилявся.

Напевно, я трохи марила. І це він ще не знав про брехню. Мою брехню. І навряд чи колись дізнається. Але це не змінювало фактів. Мені потрібен був хтось, щоб полетіти зі мною до Іспанії на весілля Ізабелли — хто завгодно, тільки не він, не Аарон. Тому що: а) Я сестра нареченої та її дружка; б) Мій колишній, Даніель — брат нареченого й боярин на весіллі. І, як я вчора дізналася, щасливо заручений. Що мої родичі приховали від мене. в) Якщо не враховувати тих небагатьох і дуже невдалих побачень, на які я ходила, технічно я близько шести років була сама. Відколи полишила Іспанію й переїхала до Штатів — незабаром по тому, як мої єдині стосунки розлетілися на друзки в мене на очах. Про що всі без винятку (адже в таких родинах, як моя, і в дуже маленьких містечках, як моє рідне, немає секретів) знали і жаліли мене. І г) існуваламоя брехня.

Брехня.

Якою я, так би мовити, годувала свою матір, а слідом і весь клан Мартінів, бо коли йшлося про нас, приватності та кордонів не існувало. Чорт, наразі моя брехня вже, мабуть, на сторінці оголошень у місцевій газеті.

«Каталіна Мартін нарешті не сама. Її родина щаслива оголосити, що вона привезе на весілля свого американського хлопця. Запрошуємо кожного прийти та стати свідком найчарівнішої події десятиріччя».

Адже я зробила саме це. Одразу, як з вуст моєї матері злетіла новина про заручини Даніеля й досягла мого слуху крізь динамік мікрофона, я бовкнула, що теж декого привезу. Ні, не просто декого. Я сказала — збрехала, обманула, фальшиво оголосила, — що привезусвого хлопця.

Якого технічно не існувало. Поки що.

Гаразд, можливо, взагалі не існувало. Адже Аарон мав рацію. Мабуть, трохи оптимістично було вважати, що я знайду пару в такий короткий проміжок часу. Вірити, що знайдеться хтось, хто зіграє мого вигаданого хлопця — це, мабуть, самообман. Але погодитися, що Аарон — мій єдиний вибір, і пристати на його пропозицію? Це було цілковите безумство.

— Бачу, що ти нарешті збагнула, — слова Аарона повернули мене до реальності, і я побачила його сині очі, спрямовані на мене. — Я дам змогу тобі самій розібратися з цим. Просто дай мені знати, коли це зробиш.

Мої губи стиснулися. І коли я відчула, що мої щоки палають знову — адже, якою б безпорадною я для нього не була, та щоб Аарон Блекфорд, котрий ніколи мене не любив, настільки жалів мене, щоб пропонувати бути моїм супутником? Я схрестила руки на грудях і відвела очі від тих крижаних і безжальних орбіт.

— А, і, Каталіно?

— Так? — це слово мляво злетіло з моїх губ. «Фу, як жалюгідно».

— Спробуй не запізнитися на нашу нараду о десятій. Це вже негарно.

Мій погляд метнувся на нього. Гнів застряг у мене в горлі.

Негідник.

Я на місці заприсяглася, що одного дня знайду достатньо високу драбину, видеруся на неї та скину щось дуже важке на його обличчя, яке мене просто дратує.

Рік і вісім місяців. Стільки я його терплю. Я лічила, чекаючи свого часу.

А тоді, лише кивнувши, він розвернувся, і я дивилась, як він іде. Вільний до подальшого сповіщення.

— Гаразд, це було… — голос Розі стих, не доказавши речення.

— Божевільно? Образливо? Дивно? — підказала я, підносячи руки до обличчя.

— Несподівано, — відпарирувала вона. — І цікаво.

Дивлячись на неї крізь пальці, я бачила, як кутики її губ вигнулися догори.

— Нашу дружбу анульовано, Розалін Ґрем.

Вона посміхнулася.

— Ти ж знаєш, що ти це несерйозно.

Вона мала рацію — вона ніколи мене не позбудеться.

— Отже… — Розі взяла мене під руку й повела коридором. — Що ти збираєшся робити?

З моїх губ зірвалось тремке зітхання, забравши з собою всі сили.

— Я… я анінайменшої гадки не маю.

Але дещо я знала напевне: я не пристану на пропозицію Аарона Блекфорда. Він не останній мій варіант і точно не найкращий. Трясця, та він для мененіхто. І тим паче — не той, з ким я піду на весілля сестри.

Розділ другий

На нашу нараду я не спізнилася.

Від того самого дня, рік і вісім місяців тому, я не спізнювалася ніколи.

Чому?

Аарон Блекфорд.

Один раз. Один-єдиний раз я запізнилася в присутності Аарона, і він досі зачіпав мене цим аби з чого.

Він ніколи не прискіпувався до того, що я іспанка або жінка — обох безпідставних стереотипів, коли йдеться про сумнозвісну непунктуальність.

Аарон не розмінювався на дурниці. Він указував на факти, стверджував перевірювані істини. Він був навчений робити це, як і будь-який інший інженер у консалтинговій компанії, де ми працювали, включно зі мною. І, технічно, я запізнилася. Той єдиний раз багато місяців тому. Це правда, я пропустила перші п’ятнадцять хвилин важливої презентації. Правда також, що проводив її Аарон — упродовж свого першого тижня вInTech— і, знов-таки, правда, що моя поява була прикро гучною і, можливо, супроводжувалася випадково перекинутим кавником.

На стос Ааронових досьє для презентації. Гаразд, частково і на його штани теж.

Не найкращий спосіб справити враження на нового колегу, але ж, дідько, подібні речі трапляються постійно. Такого роду дрібні, ненавмисні, несподівані випадки — звичайне явище. Люди переступають через них і живуть далі своїм життям.

Але не Аарон.

Натомість тиждень за тижнем і місяць за місяцем, починаючи від того дня, він кидав мені фрази на кшталт «Спробуй не запізнитися на нашу нараду о десятій. Це негарно».

Натомість щоразу, увійшовши до конференцзали й побачивши мене там до болю рано, він дивився на свого годинника й здивовано підводив брови.

Натомість він прибирав свої кавники подалі від мене, застережно киваючи в мій бік.

От що робив Аарон Блекфорд замість того, щоб забути про той інцидент.

— Доброго ранку, Ліно, — почула я з дверей лагідний голос Ектора.

Я відчула, що він усміхається, ще до того, як глянула йому в обличчя. Як завжди.

—Buenos días2,Екторе, — відповіла я нашою спільною рідною мовою.

Чоловік, який був мені наче дядько, відколи прийняв мене у вузькому колі своєї сім’ї, поклав руку мені на плече й легко стиснув.

— Все добре,mija3?

— Не можу поскаржитись, — я всміхнулася навзаєм.

— Прийдеш на наступне барбекю? Це на тому місяці, і Лурдес постійно каже нагадати тобі. Цього разу вона готує севіче, а ти єдина, хто це їстиме. — Він розсміявся.

Вона мала рацію — ніхто в родині Діасів не був великим прихильником цієї рибної перуанської страви. Що досі лишається для мене незрозумілим.

— Годі дурних запитань, старий, — я зі сміхом помахала рукою в повітрі. — Звісно, буду.

Ектор саме сідав на своє звичне місце, праворуч від мене, коли до зали ввійшли троє інших колег, бурмочучи привітання.

Відірвавши очі від невимушеної усмішки Ектора, я перевела погляд на чоловіків, які обходили стіл, щоб долучитися до наших зборів о десятій годині.

Напроти мене з’явився Аарон, піднявши брови й швидко глянувши мені в очі. Я дивилась, як опускаються кутики його губ, коли він відсунув стілець.

Закотивши очі, я перевела погляд на Джеральда, чия лиса голова блищала у флуоресцентному світлі, доки той втискав свої доволі огрядні форми у стілець. Останній за ліком, але не за значенням був Кабір, якого нещодавно підвищили до тієї ж посади, що й у кожного в цій кімнаті — тімлідера Відділу галузевих рішень компанії. Який охоплював практично всі дисципліни, окрім будівництва громадських споруд. Яке саме собою було ще тим монстром.

— Доброго ранку всім, — почав Кабір з ентузіазмом, який може демонструвати лише той, хто пробув на роботі не довше місяця. — Цього тижня моя черга вести й протоколювати нараду, тож, якщо можна, будь ласка, кажіть, що ви присутні, коли я називатиму ваше ім’я.

Сердите, знайоме мені бурчання наповнило кімнату. Глянувши на синьоокого чоловіка по той бік стола, я побачила роздратоване обличчя, яким супроводжувався цей звук.

— Звісно, Кабіре, — сказала я з усмішкою, хоч і погоджувалася з насупленим чоловіком. — Будь ласка, називай.

Океанічні очі пронизали мене крижаним поглядом.

Зустрівши його погляд, я чула, як Кабір називає нас поіменно, дістаючи підтвердження від Ектора і Джеральда, непотрібно бадьоре «присутня» від мене і ще один рик від Містера Злюки.

— Все гаразд, дякую, — сказав Кабір. — Наступний пункт на порядку денному — оновлення статусу проєкту. Хто хотів би почати?

Його зустріла тиша.

КомпаніяInTechнадавала інженерні послуги будь-якій установі, котра не мала можливості або робочої сили розробляти чи будувати плани для власних проєктів. Іноді вони винаймали команду з п’ятьох-шістьох людей, іншим разом була потрібна лише одна людина. Тож усі п’ятеро тімлідерів у нашому відділі наразі працювали й розглядали кілька різних проєктів для кількох різних клієнтів, і всі ці проєкти постійно просувалися. Досягали нових позначок і стикалися з усіма можливими проблемами та завадами. Ми щодня влаштовували відеоконференції з клієнтами та акціонерами. Статус кожного проєкту змінювався так стрімко й таким складним чином, що неможливо було за кілька хвилин увести решту тімлідерів у курс справи. Ось чому запитання Кабіра зустріли мовчанням. І чому ця нарада не була такою вже потрібною.

— Гм… — Кабір незручно засовався на стільці. — Гаразд, можу почати я. Так, я буду першим.

Він зашелестів принесеною з собою текою.

— Цього тижня ми подаємо на розсуд компаніїTelekoorновий бюджет, який розробляємо для них. Як вам відомо, це стартап, який працює над хмарним сервісом для розширення мобільних даних з громадського транспорту. Що ж, доступні ресурси доволі обмежені, та…

Я відсторонено слухала свого колегу, а тим часом мої очі блукали конференцзалою. Ектор кивав головою, хоч я підозрювала, що він приділяє цьому стільки ж уваги, скільки я. Джеральд, навпаки, відкрито дивився у свій телефон. «Грубо.Дуже грубо».Але нічого іншого я від нього й не очікувала.

А ще буввін.Аарон Блекфорд, який не зводив з мене погляду — я усвідомила це раніше, ніж зустрілася з ним очима.

Він простягнув руку в моєму напрямку, тримаючи мій погляд. Я знала, що він збирається зробити.Я знала. Довгі пальці, приєднані до тієї масивної долоні, дотягнулися до предмета переді мною. Кавника. Я звузила очі, дивлячись, як його рука обвивається навколо ручки.

Він потягнув його до себе через дубову стільницю.

Дуже повільно. А тоді кивнув.

Синьоокий злопам’ятний нахаба.

Я всміхнулась йому міцно стиснутими губами — тому що іншим варіантом було метнутися через залу й виплеснути на нього весь уміст того клятого кавника. Знову. Тільки цього разу — навмисно.

Намагаючись відсторонитися від цієї думки, я відвела очі й несамовито надряпала план справ у своєму нотатнику.

«Спитати Ізу, чи той букет, що вона замовила для мами, з півоній чи з лілій».

«Замовити букет з півоній або з лілій для тітоньки Кармен».

Якщо ми цього не зробимо, вона дивитиметься лихим оком на мене, на Ізу — мою сестру й наречену — і на маму, аж доки або сама, або хтось із нас не вріже дуба.

«Надіслати татові інформацію про мій рейс, щоб він знав, коли забирати мене з аеропорту».

«Сказати Ізі, нехай нагадає татові, що він має інформацію про мій рейс, щоб забрав мене з аеропорту».

Я піднесла ручку до губ із отим жахливим відчуттям, наче забула щось важливе і тому нервуюся.

Прикусивши ручку, я копирсалася в пам’яті, шукаючи, що ж я проґавила. А тоді голос, котрий мені, на жаль, не судилося забувати ніколи, прогримів у моїй голові:

«Ти мариш, якщо думаєш, що тобі вдасться когось знайти в такий короткий проміжок часу».

Мої очі повернулись до чоловіка напроти мене, знову зустрівшись із ним поглядом. Немов упіймавшись на чомусь поганому (як-от думати про нього), я відчула, як палахкотять щоки, й перенесла увагу на свій список.

«Знайти хлопця».

Це я закреслила.

«Знайти підставного хлопця. Не обов’язково справжнього».

— …І це все, що я маю доповісти, — слова Кабіра відбилися десь глибоко у мене в голові.

Я працювала над списком далі.

«Знайти підставного хлопця. Не обов’язково справжнього. А також НЕ ЙОГО».

Звісно, я мала інші варіанти. Але не ескорт. Швидкий пошук у Ґуґлі підтвердив, що Аарон мав рацію. Знову. Вочевидь, Голлівуд мені збрехав. Здавалося, в Нью-Йорку багато чоловіків і жінок, які пропонують широкий спектр різноманітних послуг, що не обмежуються ескортом.

Я скривилась, а тоді сильніше закусила ручку. Ні, я не зізналася б у цьому Ааронові. Краще на цілий рік відмовитись від шоколаду, ніж зізнатися, що Аарон мав рацію.

Але наразі я була у відчаї. Він теж це розкусив. Я мала знайти когось, хто вдаватиме серйозні, віддані стосунки зі мною перед усією моєю родиною. І не лише в день весілля, а ще два дні святкових подій до нього. А це означає, що я в халепі. Я…

— …І це буде Ліна.

Моє ім’я ввірвалося в мій мозок, затьмаривши решту. Я впустила ручку на стіл і кахикнула.

— Так, тут, — я намагалася заново вклинитися в розмову. — Слухаю. Я слухаю.

— Хіба так кажуть не ті, хто не слухає?

Я метнула погляд через кімнату, зустрівши пару синіх очей на межі веселості, якщо тільки їхній власник був здатен на людські емоції.

Я випрямила спину й перегорнула сторінку мого нотатника.

— Я дещо записувала для подальшої зустрічі з клієнтом і втратила суть розмови, — збрехала я. — Дещо важливе.

Аарон мугикнув, киваючи. На щастя, він не став до цього чіплятися.

— Пригадаймо трохи. Просто щоб прояснити, на якому ми світі, — м’яко подав голос Кабір.

«Завтра отримає від мене смаколик».

— Дякую, Кабіре, — я яскраво всміхнулась йому.

На що той спалахнув і відповів мені нерішучою усмішкою.

Я почула нетерплячий видих з іншого боку кімнати.

«А отвінніяких смаколиків завтра не отримає. Чи будь-коли».

— Отже, — нарешті сказав Кабір, — Джефф хотів прийти на сьогоднішню нараду, щоб повідомити тобі особисто, але ж ти знаєш, який щільний графік у голови відділення. Багато паралельних зустрічей. Він однаково передасть тобі всю потрібну інформацію, але я подумав, добре було б спочатку коротко поінформувати тебе.

Я кліпнула очима. Про що, в біса, ми говоримо?

— Дякую ще раз, Кабіре.

— Нема за що, Ліно, — він кивнув. — Думаю, комунікація між нами п’ятьма — це ключ до досягнення…

— Кабіре, — голос Аарона заповнив кімнату, — маєш рацію.

Очі Кабіра перестрибнули на нього, і він видався трохи спантеличеним.

— Так, дякую, Аароне.

А тоді він двічі кахикнув, і лише після цього зміг продовжити:

— За кілька днівInTechулаштовує День відкритих дверей. Прийде велика група людей, здебільшого потенційні клієнти, яких цікавить, що ми пропонуємо. Але будуть і замовники кількох найбільших проєктів, над якими ми зараз працюємо. Джефф згадував також, що всі відвідувачі — керівники високого рангу, що логічно, адже це дає імпульс розширити та зміцнити нашу мережу й зробити це навіч. Він хоче, щобInTechсправив враження. Мав добрий вигляд. Сучасний. Продемонстрував, що ми йдемо в ногу з сьогоднішніми ринками. Та водночас показав усім потенційним і теперішнім клієнтам, що ми дбаємо не лише про роботу, — він нервово засміявся. — Ось чому День відкритих дверей триватиме від восьмої ранку, коли відвідувачів зустрінуть тут, у нашій штаб-квартирі, до опівночі.

— Опівночі? — прошепотіла я, ледве в змозі приховати подив.

— Так, — Кабір з ентузіазмом кивнув. — Хіба це не бадьорить? Це буде бучна подія. Всі можливі майстер-класи з нових технологій, сеанси обміну знаннями, заходи для знайомства з клієнтами та їхніми потребами. І, звісно, ми замовимо доставку сніданку, обіду та вечері. А, і пообідніх напоїв теж. Ну, знаєте, щоб розрядити атмосферу.

Мої очі дедалі більше розширювалися в міру того, як Кабір викладав своє пояснення.

— Це… — почав Ектор. — Звучить незвично.

Справді. А ще це звучало як надто складна подія, щоб організувати лише за кілька тижнів.

— Так, — відповів Джеральд підозріло зухвалим тоном. — Це справді виведеInTechу лідери.

Кабір кивнув і зустрівся поглядом зі мною.

— Абсолютно. І Джефф хоче, щоб усім зайнялася ти, Ліно. Хіба не дивовижно?

Я кліпнула очима, відкинувшись на спинку стільця.

— Він хоче, щоб я все організувала? Все це?

— Так, — колега всміхнувся мені, наче повідомляв добру новину. — І провела теж. З нас п’ятьох ти — найбільш привабливий варіант.

Дуже повільно кліпнувши очима, я дивилася, як куточки його губ опускаються донизу, ймовірно через вираз на моєму обличчі.

Привабливий. Глибоко вдихнувши, я спробувала опанувати себе.

— Що ж, мені лестить, що мене вважають найбільш привабливим варіантом, — збрехала я, заклинаючи себе не зосереджуватись на тому, як починає нуртувати моя кров. — Але навряд чи я маю час або досвід, щоб організувати щось подібне.

— Але Джефф наполягав, — відпарирував Кабір. — І дляInTechважливо, щоб компанію представляв хтось на зразок тебе.

Я мала поцікавитися, що означає «хтось на зразок мене», але навряд чи хотіла чути відповідь. У мене пересохло в горлі, від чого важко було глитнути.

— Хіба будь-хто з нас не досягне тієї самої мети? Хіба такий важливий захід не мав би влаштовувати хтось із досвідом у, скажімо, зв’язках з громадськістю?

Кабір ухилився, не відповідаючи на запитання.

— Джефф казав, що ти добре впораєшся з організацією. І нам не доведеться витрачати зайві кошти, наймаючи когось іще. До того ж ти… — він змовк, із таким виглядом, наче волів би опинитись на місці когось іншого, — товариська. Моторна.

Стиснувши кулак під столом, я щосили намагалася приховати внутрішню бурю.

— Звісно, — процідила я. Кожен же мріє про те, щоб бос назвав його «моторним». — Але я також маю роботу. А ще маю проєкти, над якими працюю весь робочий час. Як може цей…західбути важливішим, ніж мої власні клієнти й теперішні обов’язки?

Довгу мить я мовчала, чекаючи на підтримку з боку колег.

Будь-яку підтримку.

І… нічого, лише звичайна напружена тиша, яка наставала після таких ситуацій.

Я засовалася на своєму стільці, відчуваючи, як мої щоки палахкотять від роздратування.

— Кабіре, — промовила я так спокійно, як могла, — я знаю, що Джефф міг запропонувати мені очолити все це, але ж ви розумієте, що це взагалі не має сенсу, так? Я… навіть не знатиму, звідки починати.

Не для цього мене найняли та не за це мені платили.

Але ніхто не збирався цього визнавати, навіть коли їхня підтримка й мала значення. Це викрило б справжню причину, чому мені дали це завдання.

— Я вже працюю за двох найкращих працівниць з моєї команди, Лінду та Патрицію. Мені вже бракує годин утижні.

Я ненавиділа скаржитись і випрошувати якесь — чи, на цю мить, будь-яке розуміння, але що ще я могла?

Джеральд фиркнув, і я крутнула головою в його бік.

— Ось бачите, чому невигідно наймати жінок за тридцять.

Я посміхнулася, не бажаючи вірити, що він щойно це сказав. Але він сказав. Я розтулила рота, але Ектор не дав мені слова вставити.

— Гаразд, а якщо ми всі тобі допоможемо? — запропонував він. Я подивилася на нього й побачила покірливий вираз його обличчя. — Мабуть, ми всі могли б внести свою лепту.

Я обожнювала цього чоловіка, але його м’яке серце й брак духу суперництва не надто допомагали. Він лише ходив навшпиньки навколо реальної проблеми.

— Це не старша школа, Екторе, — огризнувся Джеральд. — Ми всі професіонали й не будемо нічого вносити.

Він похитав своєю масною лисою головою, супроводячи це черговим фирканням.

Рот Ектора міцно стиснувся.

Кабір заговорив знову:

— Я надам тобі список людей, який склав Джефф, Ліно.

Я знов похитала головою, відчуваючи, як щоки розгоряються дедалі більше, і прикусила язика, щоб не бовкнути колезі того, про що шкодуватиму.

— О, — додав Кабір, — а ще Джефф мав кілька ідей щодо їжі. Це в окремому імейлі, який я теж тобі надішлю. Але він хоче, щоб ти трохи дослідила це. Може, навіть поміркувала над тематикою. Сказав, ти знатимеш, що робити.

Мої губи розтулилися з мовчазним прокльоном, за який мояabuela4відвела б мене до церкви за вухо.Я знатиму, що робити? Звідки я це знатиму?

Потягнувшись по ручку й стиснувши її обома руками, щоб трохи видушити з себе роздратування, я глибоко вдихнула.

— Я поговорю з Джеффом сама, — процідила я крізь зуби, складені в тугу усмішку. — Зазвичай я б його не потурбувала, але…

— Може, годі вже гаяти наш час? — сказав Джеральд, від чого кров у моєму обличчі збігла в ноги. — Не треба нести це до нашого боса! — Джеральд помахав у повітрі своїм оклецькуватим пальцем. — Припини шукати відмовки й просто зроби це. Ти ж можеш усміхатись і бути особливо приязною цілий день, можеш?

Слова «особливо» та «приязною» лунали у моїй голові, доки я дивилася на нього широко розплющеними очима.

Цей пітний чоловік, утиснутий у парадну сорочку, створену для людини того класу, якого він ніколи не досягне, не проґавить будь-якого шансу когось принизити. Особливо якщо трапиться жінка.Я знала.

— Джеральде, — я взяла м’якший тон і ще сильніше стиснула ручку, молячись, щоб та не зламалась і не виказала, наскільки розлюченою я насправді почуваюся, — мета цієї наради — обговорювати такі питання. Тож пробач, але тобі доведеться слухати саме мене…

—Серденько, — перервав мене Джеральд, і його обличчя розпливлося в глузливій посмішці, — думай про це як про вечірку. Жінки на такому знаються, так? Просто підготуй якісь розваги, замов сюди трохи їжі з доставкою, вберися у щось гарне й трохи пожартуй. Ти молода й гарна; навіть мозок особливо застосовувати не доведеться. Вони їстимуть з твоєї руки, — він усміхнувся. — Упевнений, ти знаєш, як це робиться, так?

Я вдавилася власними словами. Повітря, що мало входити й виходити з моїх легень, застрягло десь на півдорозі.

Не в змозі опанувати те, що коїло моє тіло, я відчула, як мої ноги витягуються, змушуючи мене випрямитись. Мій стілець шаркнув об підлогу, гучно й раптово. Ляснувши обома руками по стільниці, я на мить відчула порожнечу в голові, й у мене побагровіло в очах. Буквально. Тієї самої миті я зрозуміла, звідки походить цей вислів. Я бачила все уклятомубагряному, ніби почепила окуляри з яскраво-червоними лінзами.

Чути було, як десь праворуч від мене важко видихнув Ектор. Буркнувши щось собі під носа.

Далі я нічого не чула. Лише як калатає серце в грудях.

Ось воно. Правда. Справжня причина, чому з-поміж усіх п’ятьох людей, які сиділи в цій кімнаті, саме мене обрали займатися цією клятою справою. Я жінка — єдина жінка у відділі, яка керує командою, — і маюпринади, байдуже, наскільки щедрі в мене вигини. Моторна, гарненька жінка. Очевидно, що я була привабливим варіантом. Мною хизувалися перед клієнтами, як золотою монетою, щоб довести, що компаніяInTechне застрягла в минулому.

— Ліна.

Зусиллям волі я намагалася говорити твердо й спокійно, і була зла, що не вдавалося. Зла, що хотілося розвернутись, і нехай ноги несуть мене звідси.

— Не «серденько». Мене звати Ліна.

Дуже повільно я відкинулася на стільці, кахикнула й вичекала ще мить, щоб опанувати себе.Я це можу. Мені це потрібно.

— Наступного разу потурбуйся називати мене на ім’я, будь ласка. І звертайся до мене з тією ж гідністю та професіоналізмом, що й до решти.

Я чула власний голос, і він мені анітрохи не подобався. З ним я почувалася слабкою версією себе, якою не хотіла бути. Та принаймні я зуміла впоратися з цим, не зірвавшись і не вибігши у двері.

— Дякую.

Відчуваючи, як скляніють очі від щирої люті й роздратування, я кілька разів кліпнула, зусиллям волі намагаючись стерти це все з обличчя. Бажаючи, щоб той клубок у горлі не мав стосунку до мого збентеження, навіть якщо й мав. Бо як мені було не бентежитись, коли я так огризнулася? Коли — навіть після того, що сталося дуже давно, навіть зважаючи, що вже не вперше мені випадало протистояти цьому лайну, я досі цього не вміла?

Джеральд закотив очі.

— Не сприймай це так серйозно,Ліно, — він кинув на мене поблажливий погляд. — Я ж лише жартував. Еге ж, хлопці?

Він озирнувся на колег, шукаючи серед присутніх у залі підтримки.

Та не знайшов.

Краєм ока я бачила, як здувається Ектор на своємустільці.

— Джеральде… — мовив він стомлено та знехотя. — Ну ж бо, чоловіче.

Не зводячи очей з Джеральда й намагаючись опанувати себе, щоб груди не роздувались від безпорадності, я відмовлялася глянути на двох інших чоловіків, Кабіра та Аарона, які мовчали.

Мабуть, уважали, що не стають ні на чий бік. Але помилялися. Своїм мовчанням вони робили саме це.

— Ой, що — ну ж бо? — посміхнувся Джеральд. — Ніякої неправди я не сказав. Дівчині навіть напружуватися не треба…

Не встигла я наважитися, щоб зупинити його, як мене випередила остання людина в кімнаті, котру я очікувала почути.

— Ми закінчили.

Я різко повернула голову в його бік і побачила, як він дивиться на Джеральда з чимось настільки густим і моторошним у погляді, що я майже відчула, як температура в кімнаті впала на кілька градусів.

Похитавши головою, я відвела погляд від Аарона. Він міг сказати щось в останні десять хвилин, але вирішив цього не робити. Як на мене, міг би взагалі мовчати.

Стілець Джеральда заскрипів об підлогу, даючи йому встати.

— Так, ми точно закінчили, — рівним голосом сказав він, збираючи свої речі. — Мені бракує на це часу. Однаково вона знає, що робити.

І, вставивши свої п’ять копійок, Джеральд рушив до дверей і залишив кімнату.

Моє серце досі шалено калатало в грудях, віддаючись у скронях.

Кабір учинив за його прикладом, підвівся і винувато подивився на мене.

— Я не на його боці, гаразд? — Він швидко глянув у бік Аарона й одразу ж знову на мене. — Це все вигадав Джефф — він хоче, щоб цим займалася ти. Не думай забагато про це. Сприймай це як комплімент.

Не вважаючи за потрібне відповісти, я дивилась, як він полишає кімнату.

Чоловік, який майже прийняв мене в сім’ю й ставився до мене як до ще однієї з клану Діас, дивився на мене й хитав головою. Самими губамивін промовив: «Qué pendejo», що спонукало мене мляво посміхнутися, бо хоч ми ніколи й не говорили цього іспанською, я знала, що саме він має на увазі.

І Ектор мав рацію. Джеральд — повнийзасранець.

Лишався ще Аарон. Який досі не потурбувався навіть глянути на мене. Своїми довгими пальцями він методично збирав речі, а своїми ще довшими ногами відсунув стілець, щоб устати на повен зріст.

Досі вибита з колії всім, що щойно сталося, я глянула на нього й побачила, як його погляд змістився з його рук на мене. Його очі, які помітно протверезіли і знову видавалися відчуженими, на коротку мить зупинились на мені, а тоді так само швидко мене облишили.

Як завжди.

Я дивилася, як його висока та могутня постать виходить крізь двері в коридор. Чомусь моє серцебиття прискорилось і одразу вгамувалося.

— Ходімо,mija, — сказав Ектор, який вже стояв і дивився на мене. — У мене в кабінеті пакетchicarrones5.Днями Хімена поклала його до моєї сумки для ноутбука, і я їх зберігаю.

На цьому він підморгнув.

Встаючи з місця, я легко розсміялася. Міцно обійму маленьку дівчинку Ектора наступного разу, як її побачу.

— Тобі треба давати своїй дівчинці більше кишенькових грошей.

Я вийшла слідом за ним, щосили намагаючись усміхнутись навзаєм.

Хоч не могла не помітити вже за кілька кроків, що куточки моїх губ тремтять, складаючись у вираз, що майже не відбився в очах.

Розділ третій

Не так я уявляла свій вечір.

Було пізно, зі штаб-квартириInTechмайже всі пішли, а в мене попереду було принаймні чотири-п’ять годин роботи, і мій шлунок гуркотів так голосно, що, підозрюю, незабаром він почав би їсти сам себе.

—Estoy jodida6, — промовила я півголосом, усвідомивши, як я насправді облажалася.

По-перше, останнім, що я їла, був зелений салат, і це явно виявилося страшною помилкою, хоч ідея здавалась розважливою, з огляду на те, що до весілля лише чотири тижні. По-друге, я не мала під рукою нічого їстівного, а також дрібних грошей для торгових автоматів унизу. І по-третє, паверпойнтівський слайд на екрані ноутбука досі блимав на мене, напівпорожній.

Мої руки опустилися на клавіатуру, цілу хвилину вагаючись над клавішами.

На телефон надійшло повідомлення, привернувши мою увагу. На екрані спалахнуло ім’я Розі. Я розблокувала його, і одразу ж відкрилося зображення.

Це була фотографія спокусливої кави флет-вайт, прикрашеної гарною розеткою з молочної піни. Поряд булотістечкоз потрійним шоколадом, яке безсоромно блищало у світлі.

Розі:Ти зі мною?

Їй не було потреби уточнювати план або надсилати мені адресу. Цей бенкет міг відбуватися лише в «За рогом», нашій улюбленій кав’ярні в місті. Мій рот одразу почав наповнюватися слиною від самої думки про цей кофеїновий прихисток на Медісон-авеню.

Придушуючи стогін, я написала відповідь.

Ліна:Я б залюбки, але застрягла на роботі.

На екрані вистрибнули три крапки.

Розі:Ти впевнена? Я зайняла тобі місце.

Не встигла я набрати відповідь, як надійшло ще одне повідомлення.

Розі:Я маю останнє тістечко, але поділюся. Лише якщо прийдеш швидко. Я не крицева.

Я зітхнула. Однозначно краще, ніж реальність понаднормової роботи в середу ввечері, але…

Ліна:Не можу. Працюю над підготовкою до Дня відкритих дверей, про який я тобі розповідала. До речі, я видаляю це фото. Надто спокусливе.

Розі:О, ні. Ти казала мені лише, що застрягла, і все. Коли він відбудеться?

Ліна:Одразу по тому, як я повернуся з Іспанії.

Розі:Я досі не розумію, чому ти маєш цим займатися. Хіба в тебе роботи не по горло?

Еге ж. Саме цим я й мала б займатися — роботою, за яку мені платять. А не організовувати дні відкритих дверей, що дають привід похизуватися перед компанією офісних керівників, яких я маю годувати, з якими маю панькатись і бути особливо приязною. Що б це, в біса, не означало. Але скаргами тут не допоможеш.

Ліна: Що є, то є.

Розі:Ну, так, просто зараз Джефф мені не дуже подобається.

Ліна:Мені здалося, ти називала його сріблястим лисом.

Розі:Об’єктивно — так, називала. Та можна мати добрий вигляд на свої 50 років і однаково бути покидьком. Ти ж знаєш, таких я вважаю особливо привабливими.

Ліна:Це так, Розі. Той Тед був цілковитим гівнюком. Рада, що ви двоє більше не разом.

Розі:

Повідомлення припинили надходити, і я вже гадала, що розмову скінчено. Добре. Я мала працювати над цим лайняним…

Мій телефон дзенькнув знову.

Розі:Пробач, щойно з’явився чоловік власниці, і я відволіклася. #відпад

Розі:Він такий красень. Раз на тиждень приносить їй квіти.

Ліна:Розалін, я тут намагаюся працювати. Зроби фото й покажеш мені завтра.

Розі:Вибач, вибач. До речі, ти говорила з Аароном? Віндосіхоче?

Я без гордості визнала, що в мене занило в шлунку від несподіваної згадки про те, про що я не дозволяла собідумати.

Брехло. Останні два дні були немов очікування падіння бомби, яке станеться, коли цього сподіваєшся найменше.

Ні, від самого понеділка Аарон жодним словом не обмовився про те, щоб бути моїм супутником на весіллі, про всю цю маячню. Не згадувала про це й Розі, адже ми майже не бачились, зважаючи, який щільний графік мали обидві.

Ліна:Я гадки не маю, про що ти. Він на щось чекає?

Розі:…

Ліна:Щось на кшталт трансплантації серця? Чула, він його не має.

Розі:Ха, дуже смішно. Тобі слід притримати жарти до вашої з ним розмови.

Ліна:Розмови не буде.

Розі:І правильно. Ви обоє надто зайняті, щоб витріщатись одне на одного.

Мої щоки запалали непроханим рум’янцем.

Ліна:І як це розуміти?

Розі:Ти знаєш як.

Ліна:Що я хочу спалити його на вогнищі, як відьму? Ну, гаразд.

Розі:Він, мабуть, теж працює допізна.

Ліна:?!

Розі:І… ти завжди можеш піти до нього в кабінет і зиркати на нього — упевнена, він це обожнює.

Стоп. Якого дідька?

Я незручно засовалася на стільці, з жахом удивляючись в екран телефона.

Ліна:Що ти верзеш? Знову шоколаду переїла? Знаєш же, що від нього тебе клинить.

Розі:Відмахуйся як хочеш.

Ліна:Я не відмахуюсь, просто щиро занепокоєна твоїм теперішнім станом здоров’я.

Розі:

Це було щось новеньке. Моя подруга ніколи прямо не озвучувала всієї тієї маячні, яку нібитобачила. І все ж періодично кидала зауваження тут і там.

— Напруга аж дзвенить, — якось сказала вона.

На що я пирхнула з такою силою, що випита вода частково вихлюпнулася носом.

Ось такими сміховинними я вважала їїспостереження.

На мою скромну думку, всі ці мильні опери, які вона переглядала, вже починали шкодити її сприйняттю реальності. Чорт, а це ж я з нас двох іспанка. Я виросла, переглядаючи мильні опери з моєюabuela. Але точно не жила в них. Нічого між Аароном Блекфордом та мною не дзвеніло. І я не зиркала на нього так, як він обожнював. Аарон не обожнював нічого — неможливо робити це без серця.

Ліна:Гаразд, у мене робота, тож залишаю тебе з твоєю кавою, але припини обносити вітрину з тістечками. Я непокоюся.

Розі:Добре, добре. Припиню — поки що. Щасти!

Ліна:

Заблокувавши свій телефон і поклавши його долілиць на стіл, я зробила глибокий, енергійний вдих.

«Час зрушити цю справу з місця».

У пам’яті вигулькнуло зображення шоколадноготістечка.

Воно мене переслідувало.

«Ні, Ліно».

Думки про тістечка — та й узагалі про їжу — ніяк не допоможуть. Треба змусити себе повірити, що я неголодна.

— Я не голодна, — промовила я вголос, стягуючи своє каштанове волосся у вузол. — Мій шлунок повний. Набитий усіма можливими смаколиками. Як тако. Або піца. Або тістечка. Кава і…

Шлунок загуркотів, ігноруючи мою вправу з візуалізації та вторгаючись у мій розум спогадами про кав’ярню «За рогом». Смачний аромат смажених кавових бобів. Приємний чуттєвий наплив — відкусити від тістечка, яке містить три сорти шоколаду. Звук кип’яченого в кавомашині молока.

Ще одна скарга долинула від мого буркітливого живота.

Зітхнувши, я неохоче викинула з голови всі ці картинки й закотила рукава тонкої кофти, яку мусила носити в приміщенні: дякувати кондиціонеру, увімкненому в літню пору на максимум.

— Гаразд, шлунку, співпрацюй зі мною, — буркнула я до себе, наче ці слова мали щось змінити. — Завтра відведу нас до «За рогом». А зараз ти маєш замовкнути й дати змогу мені працювати. Гаразд?

— Гаразд.

Слова луною прозвучали в кабінеті, наче шлунок мені відповів.

Але не з моїм щастям.

— Це було дивно, — знов долинув той самий глибокий голос. — Але, гадаю, це частина твого характеру.

Не було потреби підіймати голову, щоб знати, хто стоїть за тим густим тоном. Я заплющила очі.

«Чорти б тебе взяли, Розалін Ґрем! Це ти прикликала це диявольське створіння до мене в кабінет, і ти за це заплатиш. Шоколадом».

Вилаявшись під носа — тому що, звісно, він чув, як я закликаю себе зібратися, — я надала обличчю нейтрального виразу й відірвала погляд від стола.

— Дивно? Мені подобається вважати це милим.

— Ні, — швидко відповів він. Занадто швидко. — Трохи непокоїть, коли кажеш більше від двох слів. А ти вела цілу розмову з собою.

Я схопила перше, що трапилося мені на столі — маркер. Вдихнула, потім видихнула.

— Даруй, Блекфорде! Але я зараз не маю часу розбирати свої заскоки, — сказала я, тримаючи маркер у повітрі. — Тобі щось треба?

Я дивилася, як він стоїть у дверях мого кабінету з ноутбуком під рукою, піднявши одну брову.

— Що таке «За рогом»? — спитав він, рушаючи до мене.

Повільно видихнувши, я проігнорувала його запитання й дивилася, як його довгі ноги скорочують відстань до мого стола. А потім мусила спостерігати, як він обходить навколо нього й зупиняється десь ліворуч від мене.

Я крутнулася на стільці, повністю обернувшись доАарона.

— Даруй, я чимось можу тобі допомогти?

Він глянув повз мене, на екран мого ноутбука, нахилившись усім своїм великим тілом.

Усвідомивши, як близько його тіло до мого обличчя й наскільки більшим воно здається зблизька, я відкинулася на стільці.

— Агов? — слово пролунало тремкіше, ніж я б хотіла. — Що ти робиш?

Він поклав ліву руку на мій стіл і замугикав м’яким тоном, так само закритим, як і він сам. Просто мені в обличчя.

— Блекфорде, — дуже повільно сказала я, дивлячись, як його очі проглядають паверпойнтівський слайд на моєму екрані. На ньому був чорновий графік, який я складала до Дня відкритих дверей вInTech.

Я знала, що він робить. Але не знала навіщо. Або чому він ігнорує мене — окрім того, що намагається бути найбільшою скалкою у мене в дупі.

— Блекфорде, я з тобою говорю.

Замислившись, він знов замугикав. Цей клятий звук лунав так незворушно і так по-чоловічому.

І дратував, нагадала я собі.

Я проковтнула клубок, який щойно чарівним чином з’явився у мене в горлі.

А тоді він нарешті заговорив:

— Це все, що в тебе є?

Відсторонено поставив на мій стіл свій ноутбук. Поряд з моїм.

Мої очі звузилися.

— «Восьма ранку. Зустріти й привітати», — кремезна рука злетіла у мене перед обличчям, вказуючи на екран.

Я втиснулася тілом у спинку стільця, дивлячись, як ходять його м’язи під тканиною однотонної сорочки на ґудзиках.

А Аарон далі читав уголос з мого екрана, вказуючи пальцем на кожен пункт.

— «Дев’ята ранку. Ознайомлення з бізнес-стратегіями компаніїInTech».

Мій погляд перемістився на його плече.

— «Десята ранку. Перерва на каву»… до одинадцятої. На це піде багатенько кави. «Одинадцята ранку. Передобідні заняття». Не уточнено.

З подивом для себе я зауважила, як його рука ідеально й повністю заповнює рукав, а його м’язи втискаються в тонку тканину, залишаючи небагато простору для уяви.

— «Полудень. Перерва на обід…» до другої. Просто бенкет. А, і ще одна перерва на каву о третій.

Рука, на якій я зосередилася, зависла в повітрі, а тодівпала.

Зашарівшись, я нагадала собі, що я тут не для того, щоб витріщатись на нього.

Або на м’язи, які помітила під його нудним одягом.

— Це гірше, ніж я гадав. Чому ти нічого не сказала?

Я різко отямилася від свого трансу, піднявши на нього очі.

— Вибач, що?

Аарон схилив голову, а тоді раптом щось привернуло його увагу. Я простежила за його поглядом через стіл.

— Такий захід, — сказав він. А тоді взяв одну з ручок, які я розкидала по столу. — Ти ніколи такі не планувала. І явно не знаєш як.

Він упустив ручку в мій стакан для олівців у формі кактуса.

— Я набула трохи досвіду в майстер-класах, — пробурмотіла я, стежачи, як його пальці повторюють ту саму дію з іншою ручкою. — Але лише для колег, ніколи — для потенційних клієнтів.

Потім з третьою.

— Даруй, що це ти робиш?

— Гаразд, — просто відповів він, хапаючи мою улюблену ручку, рожеву, прикрашену пером того самого яскравого кольору. Дивно подивився на неї, вигнувши брови. — Не ідеально, але це лише початок.

Він вказав на мене ручкою.

— Оце? Серйозно?

Я вихопила ручку з його руки.

— Це поліпшує мені настрій, — я впустила її у стакан. — Ображає твої почуття, містере Роботе?

Аарон не відповів. Натомість його руки потяглися до кількох тек, які я склала — ну, добре, вони радше були накидані десь — праворуч від мене.

— Я знаюся на таких заходах, — сказав він, беручи їх і вирівнюючи на кутку мого стола. — Організував кілька, перш ніж піти працювати доInTech.

Слідом за цим він узявся за мій записник, який лежавдогори дриґом десь у безладі, яким — я саме починала усвідомлювати — було моє робоче місце. Підняв його своїми величезними лапами.

— Нам просто треба працювати швидко — часу обмаль, щоб зібрати все докупи.

Стоп, стоп, стоп.

— Ми? — я вирвала свій записник з його загребущих рук. — Немає ніяких «ми».

Я посміхнулася.

— І чи не міг би ти,будь ласка, дати спокій моїм речам? Чого взагалі ти намагаєшся досягти?

Його таємнича рука ворухнулася знову, заведена за спинку мого стільця. Аарон майже затис мене між столом і стільцем, його голова нависла наді мною, а його погляд блукав по моїх речах.

Я чекала на відповідь, споглядаючи його профіль і намагаючись не помічати тепла, яке йшло від його тіла.

— Ти ніяк не можеш зосередитися; твій стіл захаращений, — нарешті заявив він мені категоричним тоном. — Тож я це виправляю.

У мене щелепа відвисла.

— Мені чудово вдавалося зосередитись, доки ти нез’явився.

— Можна побачити список гостей, який накидав Джефф? — його пальці застукали по клавішах ноутбука, розгортаючи вікно.

Увесь цей час я відчувала, як моє тіло… теплішає. Незручно. Та принаймні він припинив чіпати всі мої речі.

— А, ось він, — схоже, він роздивлявся документ, доки я споглядала його профіль, починаючи відчувати, як мене пригнічує його близькість.

Господи Ісусе.

— Гаразд, — продовжив він, — людей небагато, тож принаймні із замовленням обіду буде відносно легко впоратися. Що ж до… плану, який ти підготувала, він не спрацює.

Упустивши руки на коліна, я відчувала, як у животі розливається жах, і це змусило спитати себе, яким чином я збираюся все це виконати.

— Я твоєї думки не питала, але дякую, що повідомив, — мляво сказала я, тягнучись до свого ноутбука йзакриваючийого. — А зараз, якщо ти не проти, я повернуся до роботи.

Аарон глянув униз тієї самої миті, як я глянула на нього вгору.

Коротку мить, яка наче розтягнулася на цілу — і дуже незручну — хвилину, він роздивлявся моє обличчя.

Виступивши з-за моєї спини, він став по інший бік від мене. Своїми міцними передпліччями сперся на стіл, на що я, мабуть, дивилася трохи задовго, і увімкнув власний ноутбук.

— Аароне, — сказала я, сподіваючись, що це останній раз на сьогодні, — ти не повинен мені допомагати. Якщо ти це намагаєшся зробити.

Останні слова я пробурмотіла.