Диригент. Оркестр смерті ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN978-617-12-9917-7(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Публікується з дозволуPontas Literary & Film Agency

Перекладено за виданням:Redondo D. La cara norte del corazón : Novela / Dolores Redondo. — Barcelona : Ediciones Destino, 2019. — 688 p.

Переклад з іспанськоїІларії Шевченко

Дизайнер обкладинкиПетро Вихорь

Редондо Д.

Р33 Диригент : роман / Долорес Редондо ; перекл. з ісп. І. Шевченко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2022. — 704 с.

ISBN 978-617-12-9594-0 (дод. наклад)

ISBN 978-84-233-5635-5 (ісп.)

Молода інспекторкаАмая Саласар приєднується до спеціальної групи агентів ФБР і отримує нове завдання: вполювати маніяка, який винищує цілі родини. Убивцю називають диригентом через дивний ритуал, що він проводить над тілами жертв після кожного злочину. Чому діївбивці нагадали Амаї про поведінку її матері? Інспекторка починає гонитву за диригентом. Паралельно вона прагне втекти від спогадів про власнеминуле і ті події, що назавжди змінили її життя. Жінка відчуває: вона от-от натрапить на слід диригента. Але тривожний дзвінок від тітки оживляє найтемніші страхи Амаї. А ураган Катріна, що обвалився на місто, несподівано повертає справу в інший бік…

УДК 821.134.2

© Dolores Redondo Meira, 2019

©Depositphotos.com / doodko, photo­cosma,обкладинка, 2022

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання україн­ською мовою, 2022

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і худож­нє оформлення, 2022

Присвячується Айтору та Джун. Я дуже ціную те,що ви відмовляєтесь«поплавати трохи більше» заради того, щоби побути зі мною. Це неабияка честь длямене.

ПрисвячуєтьсяЕдуардо. Завжди з тобою.

Присвячуєтьсямоїй агентці Анні Солер, чиї настанови,допомога, невтомна робота є надзвичайноважливими для мене.Дякую тобі за те, щоти граєш роль «лихої поліціянтки» в моїх романах, а в реальному житті залишаєшся моєю доброю радницею. Прийми мою щиросердну подяку. Працюємо далі.

Присвячується Рікарду Домінго.Ти досі маєш вміння«бачити невидиме». І не втрачаєш його впродовж багатьох років.

Присвячується Марії Кардоні. Я в захваті від того, з якиментузіазмом, впевненістю та натхненнямти виконуєш свою роботу, переконливо доводячи, що усмішка допомагає досягти кращих результатів у всьому. Завдяки тобі мивіримо, що це зовсім не важко.

Пам’ятіХосе Антоніо Аррабаля, який помер тихо й непомітно, але живев наших серцях. Щиро вдячна тобі за те,що ти залишався моїм читачем до кінця.

Пролог

Елісондо

Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшли на світанку в тридцяти кілометрах на північ від місця, де вона збилася з дороги. Дівчинка лежала непритомна під зливою; почорнілий обвуглений одяг, подібний до вбрання середньовічної відьми, яку витягли з вогнища, контрастував із білосніжною, чистою, холодною шкірою, неначе витесаною з криги.

Амая завжди стверджувала, що майже нічого не пам’ятає. Всі події, що сталися після того, як вона зійшла зі стежки, стерлися, лишивши низку образів, які повторювалися знову і знову протягом кількох секунд. Запаморочлива швидкість, із якою прокручувалися її спогади, нагадувала роботу праксиноскопа Рено: послідовність рухливих малюнків створювала ефект цілковитої нерухомості. Інколи вона запитувала себе, чи справді блукала лісом, чи, може, просто застигла на місці, дивлячись на одне й те саме дерево стільки часу, що її мозок занурився в якийсь гіпноз, унаслідок чого в пам’яті навіки закарбувався прадавній силует матері-богині. То був звичайний недільний ранок, що нічим не відрізнявся від інших. Амая вирушила на прогулянку зі своїм собакою Іпаром та групою туристів з Аранси, до якої приєдналася попереднього тижня. Хоча їй подобався ліс, вона погодилася лише для того, щоб зробити приємність своїй тітці Енґрасі, яка довгими місяцями вмовляла її частіше виходити з дому. Обидві знали, що вона не могла гуляти в селищі. Впродовж останнього року її маршрути стали одноманітними: вона ходила до школи, верталася додому, а щонеділі супроводжувала тітку до церкви. Решту часу Амая проводила вдома — сиділа поблизу каміна, читала, виконувала домашнє завдання, допомагала тітці прибирати чи готувати їжу. Годився будь-який привід, аби не покидати свою оселю. Будь-яке виправдання дозволяло їй відсторонитися від того, що відбувалося в селищі.

Вона завжди розповідала, що забула геть усе і пам’ятає одне — як дивилася на дерево, але це не зовсім відповідало дійсності. Окрім дерева, її пам’ять відтворювала бурю… і будиночок посеред лісу.

Коли Амая прийшла до тями, вона побачила свого батька, який стояв біля лікарняного ліжка. Бліде лице, мокре після дощу волосся обліпило чоло. Червона лінія окреслювала повіки, що набрякли від сліз. Завваживши, що вона розплющила очі, він турботливо нахилився над нею. На обличчі читалося хвилювання, яке поволі змінювалося полегшенням. Цей занепокоєний вираз сповнив її такої пронизливої ніжності, що вона мало не захлинулася у морі емоцій. Амая любила його — з тією ж силою, що й завжди. Вона поривалася сказати йому про це, але її зупинив легенький дотик його теплих губ.

— Амає, нікому не кажи, — прошепотів він їй на вухо. — Якщо ти мене любиш, мовчи. Нікому не кажи.

Вся любов, що її вона відчувала як тоді, так і завжди, міцно стиснула їй груди. Слова, що мали передати багатство її почуттів, померли всередині, пристали до голосових зв’язок, перетворившись на болісний спогад. Неспроможна вимовити жодного звуку, дівчинка кивнула, і ця мовчанка стала останньою батьківською таємницею, яку вона зберегла, і водночас причиною охолодження її любові.

Частина перша

Композитор повсякчас думає про свій незакінчений твір.

Стравінський

1. Альберт і Мартін

Бруксвіль, Оклагома

Альберт

Альберт мав одинадцять років. Він був хорошим хлопчиком, але того дня не послухався батьків. Не тому, що йому подобалося засмучувати їх: просто він подумав, що цього разу — як і в попередніх випадках — нічого страшного не станеться. Впродовж останніх годин синоптики попереджали, що насувається сильний ураган: зіткнення теплих і холодних вітрів високо в небі мало призвести до утворення торнадо, що спуститься на землю. Щоправда, від початку весни вони жили в постійному очікуванні стихійного лиха. Його мати вмикала телевізор на максимальну гучність попри те, що на інформаційному каналі повідомляли ті самі новини: повторна трансляція розпочиналася одразу після закінчення випуску. Та горе тому, хто насмілювався стишити звук або перемкнути на інший канал. Батьки серйозно сприймали тему торнадо, і Альберт не розумів чому. Хай там як, а жоден смерч не зачепив їхній будинок. Вранці він сказав їм, що Тім — син Джонсів — запросив його погратися до себе. Проте вони навідріз відмовилися випустити його надвір. Три роки тому ферма родини Джонсів була понівечена ураганом, і не було жодних підстав вважати, що подібна історія не повториться. Тему закрито. Всі мають лишатися вдома й спуститися до укриття, щойно пролунає сигнал тривоги.

Альберт не заперечував. Після сніданку він поставив у мийку свою чашку й вислизнув крізь задні двері. Пройшовши половину дороги до ферми Джонсів, хлопчик почав усвідомлювати, що відбувається щось дивне. Хмари, що з самого ранку вкрили небо, рухалися з надзвичайною швидкістю; у просвітах між ними проглядало сонце, відкидаючи на землю світлотіні. Внизу все завмерло: в полях панував спокій, машини стояли в коморах, птахи замовкли. Прислухавшись, він почув далеке виття собаки. А може, то був не собака? Альберт угледів ферму Джонсів, коли налетіли перші пориви вітру. Наляканий, він щодуху побіг уперед, піднявся сходами до подвір’я і з усіх сил загрюкав у двері. Ніхто не озвався. Обійшовши будинок, він перевірив задні двері, які завжди лишали відчиненими. Та сьогодні їх замкнули. Притулившись до вікна, Альберт приклав долоню козирком до лоба й огля­нув кухню. Там нікого не було. І тоді пролунав цей звук. Він відступив на два кроки назад і визирнув крізь бічний вхід. Торнадо ревів, проносячись безлюдною лукою, мов зловісне створіння в темному плащі, зітканому з пилу, туману й смерті. Захопившись видовищем, Альберт на якусь секунду скам’янів, загіпнотизований його стрімким просуванням до ферми, вражений його манливою могутністю. Тим часом запорошені піщинками очі наповнилися сльозами — реакція на сильний страх. Він роззирнувся довкола, шукаючи, куди втекти й де сховатися.

На фермі Джонсів було укриття, що, ймовірно, розташовувалося в передній частині будівлі… проте він не дуже точно пам’ятав, і було запізно вертатися туди. Хлопчик чкурнув до курника, оглянувся один раз, позирнув на монстра, що невпинно наближався, і побіг далі, до маленької будівлі, благаючи, аби двері були відчинені. Посмикав за грубий засув — тоненьку дощечку, що ледве трималася на одному цвяху й кріпилася до виїмки на одвірку. Зачинився зсередини. На якусь хвильку його огорнула цілковита темрява; очі намагалися адаптуватися до тьмяного світла, що проникало крізь щілини. Захеканий після бігу, він майже задихався — як від фізичних зусиль, так і від огидного запаху пір’я і курячого лайна. Хлопчик обмацав кишеню в пошуках інгалятора й раптом згадав, що лишив його на столі біля телевізора. Змусивши себе стримати сльози, Альберт прислухався до ревіння чудовиська надворі. Може, виття стало тихішим? Може, ураган віддаляється? Він розпростерся на підлозі, не зважаючи на м’які теплі екскременти, що просякнули тканину його штанів, і вдивився в отвори між дошками. Якщо торнадо на секунду змінив напрямок руху, він зробив це, щоб повернутися з подвійною силою. Альберт побачив, як він мчить лукою, мов жива істота, яка вбирала в себе все, що траплялося на її шляху. Хлопчик озирнувся і лише тоді, коли його очі призвичаїлися до напівтемряви, розгледів птахів. Курки тихенько скупчилися в одному з кутків, утворивши щільну масу. Вони знали, що невдовзі помруть, і він теж зрозумів, що помре. Тремтячи з ніг до голови, Альберт поліз до птахів і, зіщулившись усім тілом, протиснувся між ними. Наступної миті ураган дістався ферми. Мовчазна покірність, із якою курки прийняли свою долю, змінилася сумним протяжним кудкудаканням, що нагадувало крики людей, охоплених панікою. Альберт теж закричав, кличучи свою маму. Поки повітря виходило з легенів, його уява чітко малювала маленькі альвеоли, які лікар якось показав йому на схемі, — сплющені, нездатні накопичувати кисень. Попри це, він кричав і кричав до цілковитої знемоги, зосередившись на власному вереску, що нагадав йому дитячий писк. Хлопчик збагнув, що це кінець, коли не зміг розчути жодних звуків: рик монстра за дверима перекривав геть усе. Останнім, що він відчув перед тим, як курник розвалився, було тепло його сечі, яка розливалася між ногами.

Мартін

Високо в чистому блакитному небі сяяло сонце, і жодна хмаринка не затьмарювала його досконалості. Здавалося, це якийсь злий постапокаліптичний жарт. Мартін зупинився, відчувши, як крапля поту поповзла по короткому, ретельно розчесаному волоссю. Знервований, він провів рукою по шиї і пересвідчився, що комір сорочки починав намокати. Носком лискучого черевика чоловік відкинув тріски й уламки, розчистивши місце для свого портфельчика. Дістав із кишені білу полотняну хусточку й протер потилицю. Згорнувши хусточку навпіл, він сховав її і оглянув себе. Добре випрасувані штани, бездоганне взуття. Втім, м’яка джинсова куртка не годилася. Треба було обрати щось легше з огляду на спеку, що зазвичай настає після прохо­дження урагану. Всюди, куди сягало око, були руїни. Уціліла лише маленька червона комора поблизу сходів, що велидо укриття, де сховалася родина Джонсів. Підхопивши портфельчик, чоловік попрямував туди. Двоє розчахнутих дверцят і міцний ланцюг, який досі звисав із засувів, вказували на квапливу втечу з будинку. Він на мить зупинився і вдихнув запах, що йшов від темної землі підвалу; пахло грибами, торфом і трохи сечею. Він відчув, як прискорено закалатало серце. Там нікого не було. Мартін рушив до ферми — точніше, до того, що лишилося від неї.

Альберт

Альберт прокинувся. Перш ніж розплющити очі, він зрозумів, що не може рухатися: щось важке стиснуло йому груди. Десь удалині хлопець розчув голоси Джонсів і почав гучно кликати їх. Його здавлені легені насилу витримали три видихи, а потім він знепритомнів.

Отямившись, Альберт побачив сліпуче світло, що різало очі. Він гадки не мав, скільки часу пролежав непритомним, але цього разу вирішив діяти обережніше, щоб не зомліти вдруге. Констатував факт — неможливість рухатися. Дощатий настил, який, безсумнівно, обрушився з даху, повністю накрив його, однак він припустив, що зверху було ще щось — дуже важкий предмет. Лівою рукою хлопець намацав край не надто широкої дошки й дійшов висновку, що, ймовірно, на настил упав один із товстих брусів, на якому тримався курник. Задихаючись, він подихав ротом. Пекучий біль пронизував чоло в тому місці, де дерев’яні тріски здерли шкіру, а ніс був закладений шмарклями й кров’ю, заважаючи рознюхати удушливий пташиний сморід. Усе це громаддя здавлювало його, і він був певен, що ліва стопа зламана. Попри нерухомість, Альберт відчував, що вона затиснута й болить так, неначе звідти стирчали друзки скла. Біля своєї правої руки він розгледів теплий труп курки. Альберт заплакав, хоча розумів, що не слід піддаватися страху, і напружив мозок, силкуючись пригадати, як заспокоював себе, коли доводилося контролювати напади астми. Докладаючи неабияких зусиль, він вдихав повітря ротом — настільки глибоко, наскільки дозволяли масивні дошки, що давили на груди. «Дуже добре, Альберте, у тебе чудово виходить», — почувся йому голос матері, яка зазвичай допомагала йому під час нападів. Від думки про маму бажання плакати повернулося; він помітив, що на очі навернулися сльози, й відчув себе маленьким і дурненьким. Альберт мимоволі вдарив самого себе й здригнувся всім тілом, унаслідок чого розтрощена стопа затремтіла, змусивши його задихнутися від болю і втратити той слабкий контроль над диханням, якого йому заледве вдалося досягти. Ось чому впродовж наступних хвилин він заходився подумки рахувати кількість вдихів і видихів, уникаючи думати про маму. Зрештою йому вдалося розслабитися. Він повернув голову до правого плеча і вчергове подряпав лоба, коли спробував роздивитися щось в отвір між поваленими дошками.

Альберт був сільським хлопцем, тож зумів визначити за кутом падіння сонячних променів, що зараз трохи пізніше опівдня і торнадо розігнав усі хмари, які зранку нависали над землею. Також він подумав, що йому пофортунило, бо два дні тому сеньйор Джонс підстриг траву. Інакше він би не розгледів з лежачого положення чоловіка, який простував лукою. Йому одразу стало ясно, що це не сеньйор Джонс. На його грудях виблискував значок, а в руках незнайомець тримав портфельчик. Стараючись якомога більше заповнити легені, Альберт зробив глибокий вдих і крикнув, проте з його губ зірвалося лише приглушене хрипіння. Чоловік перевів погляд на руїни загону для худоби та якусь секунду дивився у той бік. Альберт не сумнівався, що чоловік підійде до нього, але тієї миті курка, що раніше здавалася мертвою, ворухнулася під його правою рукою, полізла до тріщини між дошками й вискочила на луку. Незнайомець відвів очі й продовжив свій шлях до ферми. Альберт розридався, не переймаючись тим, що може захлинутися. Зрештою, він був певен, що помре.

Мартін

Наближаючись до ферми, Мартін розрізнив тихі схлипування відчаю. Такі звуки він чув десятки разів. Слова майже нічого не значили. Усі без винятку уцілілі після катастрофи розмовляли однаково. Застряглий у горлі голос намагався передати сміхотворний оптимізм і надію, що народжувалася обезголовленою, стікала кров’ю і втрачала залишки сил, поки люди блукали серед завалів, шукаючи будь-що, будь-який привід сподіватися на краще й радіти сумнівній удачі вижити.

Дівчина років шістнадцяти підбирала з-під уламків яскраві шарфи, якими трусила, наче гімнастичними стрічками, й вішала собі на шию, лишаючи в повітрі хмаринки пилу. Вона побачила його першою і попередила родину, вказавши в його бік довгими пальцями з короткими нігтями, нафарбованими чорним лаком. Джонси пильно дивилися на нього крізь отвір, що утворився на місці розбитого вікна; на усіяній трісками луці вимальовувався силует незнайомця, що прямував до ферми. Мартін задоволено розглядав їх. Відзначив ще двох дітей: підлітка приблизно того ж віку, що й сестра, і хлопчика, якому й дванадцяти не виповнилося. Старший був одягнений у футболку з символікою якогось рок-гурту, а молодший мав надто довге волосся як для хлопця. Сеньйор Джонс не розчарував його. Він плакав, сидячи на зруйнованому подвір’ї. Мартін завважив, що на одну з найближчих сходинок чоловік поклав пляшку з водою, кілька плиток шоколаду й пістолет. Він підтримував голову обома руками, виражаючи цим жестом цілковиту безпорадність. Тим часом його старенька мати, яка влаштувалася поряд, утішала його, заколисуючи, мов малу дитину. За кілька кроків від них стояла жінка років сорока п’яти. Вона допитливо й зухвало дивилася на новоприбульця. Молода сеньйора Джонс, припустив він. Худа, вродлива, з рудуватим фарбованим волоссям, що не личило їй. Вона притискала до себе одну з тих маленьких дурних собачок, які гарчать без упину. Мартін ще раз пересвідчився, що значок на грудях впадає в око. Побачивши його, вся сім’я явно пожвавішала — вони відкинули всі предмети, які тримали в руках, і рушили до місця, де раніше були двері, хоча в тій частині будинку майже вся стіна обвалилася. Сеньйора Джонс зреагувала першою. Не випускаючи собачку, вона обтрусила блузу біля вирізу, трохи пригладила волосся і, сліпуче посміхаючись, почала спускатися назустріч Мартіну. Той посміхнувся у відповідь, ненавидячи її всією душею за те, що вона здатна заподіяти стільки лиха, посіяти стільки розпусти й жаху, розгнівати самого Господа. Він простяг руку і, перш ніж торкнутися її пальців, вирішив: хоча за традицією варто було б почати зі старої, цього разу він уб’є першою саме її.

Альберт

Альберт почув крики та постріли. Він широко розкрив очі й припинив плакати. Як не дивно, сьогоднішній день може стати для нього щасливим.

2. Вдача горянки

Академія ФБР, Квантіко, штат Вірджинія

Середа, 24 серпня 2005 р.

Амая Саласар знервовано совалася на стільці в другому ряду. Вона прийшла однією з перших до просторої зали, де мала відбутися лекція. Однак величезна кількість слухачів створювала загрозу тисняви. На відміну від попередніх занять, що проводилися виключно для європейських поліціянтів, ця лекція анонсувалася як відкритий майстер-клас, відвідати який могли всі охочі агенти й кадети ФБР. Вистачило двох найбільш суворих поглядів з її арсеналу, аби відігнати від сусідніх місць двох агентів у ділових костюмах і пару кадетів, що вирізнялися блакитною спецформою і широкими усмішками. Їй хотілося самотності. З-поміж усіх заходів, передбачених програмою обміну, лекція спецагента Дюпре була найцікавішою. Судячи зі швидкості заповнення зали, вона була не єдиною, хто так вважав. Невдовзі до неї підійшла Герта — середнього віку інспекторка німецької поліції. Привітавшись теплою усмішкою, вона усілася поряд. Вони були єдиними жінками, що входили до складу групи європейських поліціянтів. Зважаючи на прохолодний прийом із боку колег-чоловіків, видавалося природним, що ця жінка не відходила від неї відтоді, як вони приїхали сюди. Попервах Амая поводилася стримано. Герта подобалась їй, жінка була приємною і люб’язною, але, на смак Амаї, здавалася надто говіркою. Вона не належала до категорії жінок, які чіпляються до співрозмовників із різними нісенітницями або безжально розпитують про особисте. Проте їй було достатньо двох сніданків, двох обідів та однієї автобусної поїздки з аеропорту, аби розповісти майже все про своє життя.

— Вдача горянки, — сказала Герта.

— Що?

— Закладаюсь, що ти народилася в гірській місцевості. Мій чоловік виріс у горах, і він подібний до тебе. Мені важко витягати з нього слова.

— Насправді я виросла в долині.

Обидві засміялися в унісон. За останні чотири дні Герта витягла з неї значно більше інформації, ніж «кілька слів». Мабуть, вплинув емоційний фактор: значно легше відкривати душу тим, кого більше не побачиш. А може, інспекторка Герта Шнайдер уміла не лише розмовляти, а й слухати. Зрештою вона стала її повірницею: Амая поділилася з нею таємницями, яких ніколи й нікому не розкривала. Кілька разів вони розмовляли всю ніч, аж до світанку. Герта очолювала відділ убивств і керувала сорока п’ятьма особами, тридцять вісім з яких були чоловіками. Їй довелося виборювати своє місце й завойовувати належну повагу, але, попри це, вона ні на кого не тримала зла.

Перш ніж Герта встигла розпочати розмову, біля Амаї усівся якийсь чоловік у костюмі.

— Інспекторко, я скрізь шукав вас. Гадав, що ви в кімнаті відпочинку, разом з усіма. — Його інтонація виражала удаваний докір, і для підсилення ефекту він обдарував її посмішкою, що застигла на його обличчі довше, ніж потрібно. Амая опустила очі, аби не бачити цього.

Емерсон був призначений її куратором на час проведення курсу. Його обов’язок полягав у тому, щоб показувати їй аудиторії, допомагати проходити навчання, супроводжувати, знайомити з різними інструкторами, надавати доступ — скориставшись власним комп’ютерним обладнанням і власним паролем — до інформації, необхідної для виконання практичних завдань, що пропонувалися учасникам курсу. Часом він робив спроби залицятися до неї…

— Так, я поспішила. Хотіла обрати хороше місце. Ця лекція особливо цікавить мене.

— Вона цікавить не лише вас, — зазначив Емерсон, роззирнувшись довкола й оглянувши майже повну залу. — Як бачите, наш агент Дюпре викликав неабиякий ажіотаж. Чи слухали ви його лекції раніше? Ви знайомі?

— Три роки тому я була на його лекції в Університеті Лойоли в Бостоні, де тоді навчалася. Простояла в черзі за автографом і потиснула йому руку. От і все. Згідно з програмою курсу, агент Дюпре проведе наступний семінар. Я хочу підготуватися.

Емерсон зверхньо усміхнувся і вигнув брову.

— Чи знаєте ви щось, чого я не знаю? — спитала вона, усвідомлюючи, що він жадає щось розповісти.

— Спецагент Дюпре дотримується власних методів. Для нього проведення занять не завжди означає те, що для інших. Він — очільник оперативної групи, а не викладач. Час від часу читає лекції або публікує статті, призначені лише для наших співробітників. Дюпре зробив виняток, погодившись брати участь у створенні групи «Європол».

— Ви працюєте з ним, чи не так?

— Не зовсім… — Було очевидно, що йому важко це визнати. — Інколи я супроводжую його людей під час поїздок. Я був би радий, якби це траплялося регулярно, і не виключаю такої можливості в майбутньому. Я входжу до складу команди підтримки Відділу комунікації разом з агенткою Стеллою Такер із групи Дюпре. Можна сказати, що я опосередковано працюю на нього… Поведінковий аналіз охоплює багато різних сфер. Оперативні групи складаються з польових агентів-криміналістів, але є чимало інших аспектів розслідування, які необхідно висвітлювати тут, у кабінетах, аби надавати належну допомогу тим, хто шукає негідників далеко за межами цієї будівлі. — Він вимовив слово «негідники» так, неначе розмовляв з маленькою дівчинкою, а потім обдарував її однією зі своїх демонстративних усмішок. Побачивши, що це не справило бажаного ефекту, Емерсон діловим тоном провадив далі. — Слідчі, що працюють тут, належать до трьох оперативних груп. Звісно, я криміналіст, моя спеціальність — аналіз даних. Можливо, наша діяльність не надто вражає, але вона має вирішальне значення для розслідування.

Світло в залі почало тьмяніти, а шепотіння публіки поволі стихало — це відбувалося одночасно, ніби якийсь пристрій контролював обидва процеси. Нарешті запала тиша. Потужний прожектор ставав дедалі яскравішим, освітлюючи самотню кафедру посеред сцени.

З правого боку просценіуму з’явився агент Дюпре, пройшов сценою і став у чітко окреслене коло світла. То був худий елегантний чоловік; темне, коротке й охайно підстрижене волосся нагадало їй, що, побачивши його вперше, вона подумала про військове минуле. Бліда шкіра підкреслювала темні кола під очима, які надавали йому дещо втомленого вигляду, неначе він від самого народження страждав на безсоння. Чоловік був одягнений у бездоганний темно-синій костюм, білу сорочку і краватку, що пасувала до загальної колірної гами; обличчя було ретельно поголене. Дюпре зупинився перед кафедрою і на якийсь міліметр посунув її, хоча жоден його жест не підтвердив, що він поклав на підставку папери з текстом своєї промови. Амая запитала себе, чи не залишив він його заздалегідь; ця деталь дозволила би їй скласти краще уявлення про вдачу й аналітичні здібності агента. Вона пообіцяла собі перевірити, чи забере він аркуші наприкінці лекції.

Згідно зі стислою біографічною довідкою, що наводилася в програмі, йому було сорок чотири роки, він народився у штаті Луїзіана й мав глибоку професійну підготовку з права, економіки, історії мистецтва, психології і криміналістики. Впродовж останнього року очолював одну з трьох груп польових агентів Підрозділу поведінкових наук ФБР, у якій сам пропрацював п’ять років. Дюпре підняв підборіддя, виставив одну ногу вперед і переніс вагу тіла на другу, постаравшись, аби руки зайняли природне положення вздовж тулуба. Потім він обвів поглядом присутніх в аудиторії. Позаду, за кілька рядів від неї, хтось почав аплодувати, але оплески відразу вщухли. Хоча очі Амаї були прикуті до сцени, вона розчула шурхотіння шовкових костюмів кількох агентів, які озирнулися і докірливо глянули на порушника. Їм не подобався шум: крики, виття, овації годилися хіба що для спорту.

Дюпре простягнув руку і постукав по мікрофону, внаслідок чого залою прокотився звук, подібний до гуркотіння грому. Він трохи нахилився над кафедрою, звів очі й звернувся до когось невидимого в глибині зали:

— Будь ласка, чи не могли би ви трохи освітити публіку? Якщо я не бачу вас, у мене виникає відчуття, ніби я розмовляю сам із собою. — Він смиренно усміхнувся. — А це відбувається дуже часто…

Це зауваження миттєво викликало симпатію слухачів, що здавалися значно більш розслабленими, коли освітлення стало достатньо яскравим, аби Дюпре міг розгледіти їхні обличчя.

Чоловік впивався в них очима, немовби шукаючи когось. Побачивши Амаю, він на кілька секунд затримав на ній погляд, після чого знову перевів його на кафедру. Це тривало одну блискавичну мить. Вона казала собі, що він, либонь, дивився на когось, хто сидів позаду. Аж тут завважила, що агент Емерсон пильно розглядає її. Він такожпомітив той вияв уваги. Дюпре звернувся до публікий розпочав промову:

— Всі ми знаємо, наскільки важливою є розробка віктимологічного профілю, що дозволяє нам досягнути мети шляхом аналізу вибору очевидних жертв. Але сьогодні я розповім вам про важливість формування характеристик гіпотетичних жертв, завдяки чому можна ви­йти на слід серійного вбивці. Спершу ми приділимо увагу типу жертви, який він обирає до того, як виявить себе або люди дізнаються про його існування.

У залі почувся звук, подібний до наполовину стриманого зітхання. Дюпре знову спрямував погляд на Амаю. Коли він заговорив, здавалося, що кожне слово адресоване їй.

— Згідно з поширеною думкою, злочин — це спосіб, завдяки якому вбивця позбавляється власного болю, оскільки він часто був жертвою, перш ніж стати агресором. Із-поміж усіх гіпотез найнебезпечнішою є така: всі вбивці хочуть, щоб їх затримали й спіймали, тож скоєні ними злочини — жахливий привід привернути увагу людей до їхніх страждань. Само собою, психічні захворювання не рахуються.

Амая почула, як Емерсон збентежено шепоче:

— Якого біса?..

Спецагент Дюпре трохи помовчав і звернувся до інших слухачів:

— Такі гіпотези проголошують, що жорстокість і варварські методи є лише способами виділитися. І вони не зупиняться, тому що нарешті зрозуміли, яким чином можна стати кимось непересічним, впливовим, значущим,і цей егоцентризм часто шкодить їм, адже, охоплені жагою визнання, вони втрачають пильність, ризикують і потрапляють у пастку. Але слід бути обережними, адже припущення — головний ворог слідчого і реальність доводить, що не всі серійні вбивці діють імпульсивно й ірраціонально. Насправді деякі з них достатньою мірою усвідомлюють свої «специфічні риси» і нерідко вдаються до різноманітних хитрощів і маніпуляцій, аби збити зі сліду того, хто женеться за ними, — вони намагаються мислити за логікою поліціянтів, тож змінюють декорації на місці події або підсовують фальшиві докази, навіюючи нам ілюзії і заважаючи побачити те, що сталося насправді. Вбивці такого штибу здатні роками виконувати свою зловісну роботу з надзвичайною обережністю — замітають сліди, ховають трупи, стараються, аби вбивство виглядало як зникнення, втеча, нещасний випадок чи самогубство, і з цією метою обирають жертв, що належать до групи ризику, осіб, чиє щезнення може лишитися непомітним або не приверне зайвої уваги через соціальну маргінальність. Сюди належать наркомани, повії, жебраки, безхатченки, нелегальні мігранти або іноземці з нестабільним економічним становищем. Зловмисники здійснюють ретельний відбір, знаючи, що представники цих груп дуже часто переїжджають з місця на місце. Йдеться про особливість нашої великої країни, що суттєво ускладнює розслідування злочинів у США. Щоправда, це актуально і для вас, європейських поліціянтів, з огляду на відкриття кордонів між країнами — членами ЄС, — мовив він, звертаючись до лівої частини зали, де сиділа Амая та її колеги. — Вбивця цього типу не має жодного наміру попастися на гачок; він може все життя грати роль порядного громадянина й не прагнути слави, бо вже самоствердився.

Після короткої мовчанки Дюпре зосередив погляд на Амаї і додав:

— Він відчуває задоволення і насолоджується владою, наче диявол, якому смішно, що люди не вірять у нього. — Він усміхнувся, і публіка наслідувала його приклад.

Амая удала, ніби не помічає косого погляду Емерсона, хоча навряд чи було можливо не почути слів Герти, яка нахилилася до неї і прошепотіла:

— Він сказав це тобі.

Дюпре провадив далі, мовивши до решти слухачів:

—Слідчий, який веде справу про вбивство, вміє виявляти підозрілі елементи й визначати основні напрямки розслідування: зацікавлені особи, ревнощі, секс, наркотики, гроші, спадок, шантаж. Проте мотиви серійних убивць не підпадають під загальне правило, тому що вони прагнуть насолоди на психологічному рівні. Саме тому так важливо приділяти увагу способам, завдяки яким наш об’єкт отримує насолоду: це дає змогу зрозуміти, які саме потреби він задовольняє. Мета цієї лекції і ваших наступних занять, передбачених курсом, полягає у встановленні подібностей і розбіжностей, що стосуються типу жертви, обставин зникнення або появи трупа, які наводять на підозри, що за ймовірним самогубством або нещасним випадком насправді криється вбивство чи серія вбивств. Але як ми досліджуватимемо психологічні особливості вбивць, яких нам ще не вдалося спіймати? Як створимо базу на основі невідомих даних? Як вивчатимемо поведінку привида, браконьєра, який успішно ловить здобич через те, що ми нічого не знаємо про його існування?

— Віктимологія, — прошепотіла Амая.

— Віктимологія, — майже одночасно сказав Дюпре. — Наука, що вивчає не лише психологічні портрети реальних жертв, а й характеристики гіпотетичних жертв, зниклих осіб, утікачів, тих, хто безслідно пропадає бозна-де. У цьому випадку віктимологія перетворюється на абстрактну науку, де інтуїція дослідника є вирішальною для визначення того, чи справді йдеться про жертву. Беруться до уваги такі аспекти, як фізичні дані, психологічний профіль, соціальний статус, відзначальні риси; також сюди належать різні дефекти, природжені вади, особливості зовнішності. Враховується тип родини, до якої вона належить, а в разі відсутності родичів — хвороби, патології, лікування і будь-які доступні відомості про її поведінку, характер, вподобання і захоплення. Поза всяким сумнівом, слідчому доведеться довго й тяжко працювати, якщо він зіткнеться з найменшою підозрою, що людина могла стати жертвою вбивці (незалежно від наявності чи відсутності тіла), тим паче, як ми знаємо, пам’ять може зрадити нас, збити з пантелику. Ось чому вкрай важливо задокументувати цю інформацію, аби розробити базу даних, до якої можна буде звернутися, коли наш мозок учергове реагуватиме на появу чи зникнення іншої ймовірної жертви, наділеної характеристиками, подібними до тих, які ми вже описали.

Агент Дюпре натиснув на кнопку, і на екрані, встановленому за його спиною, з’явилося обличчя молодого чоловіка, вбраного в костюм. Він був гарний, хоча й дуже худий. Чорно-біле зображення, вочевидь, було взяте з якоїсь газети.

— У вісімдесяті роки англійський слідчий зі Скотленд-­Ярду — Ной Скотт Шеррінґтон — почав розробляти базу даних гіпотетичних жертв, в основу якої лягли характеристики жінок, які втекли зі своїх домівок, зникли, пропали безвісти. Показово, що інспектор Скотт Шеррінґтон не виявив жодного трупа чи останків, які дали б йому підстави припустити, що ці жінки померли; не було жодних ознак того, що вони стали жертвами викрадення або їхнє зникнення не було добровільним. Коли ви прочитаєте матеріали, які вам нададуть після цієї лекції, ви переконаєтесь, що йшлося про прибережну зону, економічно відсталу через безробіття, та ще і з жахливим кліматом.

Перспектива богемного життя в тогочасному Лондоні видавалася дуже привабливою порівняно з роботою на консервному заводі (причому отримати її було великою удачею); це спонукало багатьох дівчат тікати з дому. До тієї глушини часто приїжджали наймані робітники й ненадовго лишалися там. Місцеві дівчата намагалися заручитися з кимось із них, аби мати шанс чкурнути звідти.

Розширення цієї бази даних дозволило Скотту Шеррінґ­тону приблизно визначити територію, у межах якої діяв зловмисник. Інспектор витратив багато років на цю роботу, складаючи список зниклих дівчат, з якого викреслював імена, якщо вдавалося з’ясувати, що та чи інша з’являлася в якомусь іншому місті чи штаті. Проте з часом почали вимальовуватися географія злочинів і конкретний профіль жертви, чия точність викликáла неабияку тривогу. Інспектор Скотт Шеррінґтон — зразковий приклад для всіх слідчих світу, що займаються віктимологією, оскільки він викрив убивцю, спираючись на профіль імовірних жертв. Він розпочав розслідування згідно з усіма відомими нам процедурами: пошук свідків, реконструкція останніх годин, коли бачили жертв, розробка профілів, що дала змогу майже безпомилково встановити, скільки дівчат — спільною характеристикою яких було бажання покинути домівку — справді втекли, а скільки стали жертвою маніяка. За тих часів теорії Скотта Шеррінґтона не мали підтримки й не цінувалися так, як цінуються нині.

Дюпре витримав паузу і метнув виразний погляд у бік Амаї. Цього разу до неї розвернулося кілька агентів.

— Прислухавшись до свого інстинкту, Скотт Шеррінґ­тон провів бездоганне розслідування і скоротив кількість підозрюваних до двох, хоча інспектор пояснив свої висновки «інтуїтивним відчуттям», — підкреслив Дюпре.

— Інтуїтивне відчуття, — прошепотіла Амая.

Десь пів року тому, коли її підвищили до звання молодшої інспекторки Наваррської поліції, їй дісталася справа про зникнення молодої медсестри, яка нещодавно почала працювати в лікарні, де проходила практику. Попередники Амаї вже провели пошуки підозрюваних у найближчому оточенні дівчини й були ладні передати справу до архіву з позначкою «добровільне зникнення», але її безутішна мати постійно навідувалася до відділку і почала зчиняти галас у ЗМІ, роздаючи інтерв’ю журналістам і телеведучим. Ця справа була не подарунком, а тягарем, який скинули на плечі нової інспекторки, але Амая з ентузіазмом взялася за роботу. Вона ретельно вивчила кожну деталь і відразу звернула увагу на одного лікаря. Під час попереднього розслідування його навіть не визнали підозрюваним, хоча він давав показання як свідок, тому що кілька приятелів дівчини бачили, як він розмовляв з нею. Попервах слідчі відкинули цю версію, оскільки не встановили зв’язку між злочином і цими розмовами, але насамперед вони врахували його бездоганну поведінку. Успішний хірург, виходець із однієї з найбільш шанованих памплонських родин, який продовжував сімейну традицію. Вона пам’ятала реакцію начальника: «Я знаю цю родину. Така поведінка є неприпустимою для неї». Він супроводив ці слова урочистим, поштивим жестом, що підкреслював сміхотворність її аргументації. Амая більше нічого не казала про свої підозри, але багато тижнів стежила за успішним хірургом — не лише у робочий, а навіть у вільний час — і зрештою виявила місце, де чоловік тримав у полоні дівчину, яку використовував як сексуальну рабиню. Медсестра була не першою жертвою. Арешт зловмисника дозволив пролити світло на зникнення щонайменше двох жінок. Коли Амая складала звіт і мала пояснити, що саме ви´кликало її підозри стосовно колекціонера, вона не змогла написати нічого конкретного, обмежившись лаконічним зауваженням про «інтуїтивне відчуття».

Дюпре провадив далі:

— Інтуїтивне відчуття Скотта Шеррінґтона було дуже сильним. Чимало тижнів він слідкував за двома чоловіками, яких вважав головними підозрюваними. Якось уночі, коли зчинилася страшна буря, він повертався додому після стеження за одним із цих чоловіків, і на перехресті його автівка випадково опинилася біля автівки другого підозрюваного. Інспектор вирішив поїхати слідом за ним, не знаючи, що він нарешті знайшов того, кого розшукував так довго, і тієї ночі стане свідком того, як убивця позбувається останків своїх жертв. Єдине, чого Скотт Шеррінґтон не зміг визначити раніше, — щó саме він робив із тілами після вбивства, хоча під час подальшого вивчення нотаток інспектора точність його висновків вражає. На жаль, як я вже казав, ніхто не дослухався до слів інспектора Скотта Шеррінґтона й не допоміг йому. Вбивця пересувався у межах величезної території і викидав трупи в різних місцях, що значно ускладнювало пошуки: знайти тіла було майже неможливо. Глупої ночі, посеред бурі, самотній і безпорадний у дикій місцевості, інспектор спробував затримати маніяка, коли той ховав труп останньої жертви — дівчини, що відповідала віктимологічному профілю, розробленому Скоттом Шеррінґтоном. Подив, викликаний розумінням того, що він зіткнувся з чудовиськом, фізичні переваги вбивці, не виявлені раніше вади серця — всі ці фактори спричинили інфаркт у інспектора. Наступного ранку Скотта Шеррінґ­тона знайшли місцеві мисливці, які відвезли його до шпиталю. Лікарі зробили йому складну операцію на серці, і життя інспектора вдалося врятувати. Коли Скотт Шеррінґтон отямився, вбивця вже втік. Попри це, результатів розслідування вистачило, аби з’ясувати історію його злочинів і знайти дев’ять трупів його жертв. Створена Скоттом Шеррінґтоном база даних досі виступає зразком, ідеальним прикладом того, як треба застосовувати віктимологію як до очевидних злочинів, так і до тих, що з різних причин скидаються на самогубство або нещасний випадок завдяки зусиллям вбивці. Інспектор був змушений звільнитися через важку серцеву хворобу.

Дюпре обвів поглядом усю залу.

— Агенти, кадети академії, я дякую вам усім за увагу. Що ж стосується запрошених поліціянтів, ваші куратори нададуть вам усі матеріали розслідування інспектора Скотта Шеррінґтона, а також наявних баз даних, що стосуються віктимології, — як поведінкових, так і географічних профілів. Уважно прочитайте їх: вони стануть темою наступного семінару. Лекцію завершено.

Спецагент Дюпре покинув сцену тим самим шляхом, яким прийшов. Якусь мить публіка мовчала, аж доки тьмяне освітлення (що його вимагав Дюпре, аби розгледіти присутніх) раптом стало яскравим, змусивши людей примружити очі.

Амая звелася на ноги, але стояла нерухомо, дивлячись на сцену й на місце зникнення Дюпре. Їй неначе бракувало цієї незбагненної уваги, що розтривожила її і дивним чином полестила. Тоді вона збагнула, що не помітила, чи тримав Дюпре якийсь документ у руках.

Німецька інспекторка поплескала її по плечу, примовляючи:

— Оце я називаю вмінням приваблювати!

Замислена, вона почула слова Емерсона:

— Вітаю, інспекторко Саласар! Здається, ви справили враження на начальника. — У його інтонації вчувалося нездорове суперництво.

Амая розвернулася до Емерсона й, немовби вийшовши з трансу, зміряла чоловіка пильним поглядом. У його поведінці щось змінилося. Він завжди був люб’язним і чудово виконував свої функції; у день прибуття, коли його призначили її куратором, вона була певна, що вловила певне роздратування, яке пояснювала тим, що йому доручили працювати саме з жінкою, хоча більшість поліціянтів були чоловіками. Щоправда, згодом він начебто був задоволений, що вона отримувала найвищі оцінки на всіх заняттях. Цього виявилося достатньо, аби до нього повернувся хороший настрій, і це навернуло Амаю на думку, що Емерсон був одним із тих типів, які полюбляють змагатися з іншими й терпіти не можуть ні в чому програвати. Кілька разів вона помічала, що він намагався причарувати її, поєднуючи осяйну, аж занадто білосніжну усмішку з пронизливими поглядами у вічі. Проте заразйого рот кривився у гримасі, що нагадувала пряму лінію, слід від порізу скальпелем. Наповнені повітрям легені, трохи піднята щелепа. Такий собі півник. Амая ворухнула рукою, легенько торкнулася його плеча й посунула зі свого шляху. Цей жест принизив його, він почувався збентеженим і ображеним, неначе його відштовхнули не вказівним пальцем, а стволом зброї. Обійшовши агентів, які зупинилися між рядами й теревенили, Амая вийшла із зали й заходилася шукати бічні двері, що вели на сцену.

За її спиною лунали крики Емерсона:

— Саласар, ви не можете піти зараз! Семінар розпочнеться за п’ятнадцять хвилин у третій залі, що в іншому кінці будівлі. Саме стільки часу нам потрібно, аби дістатися туди.

Емерсон наздогнав її, коли двері розчахнулися. З’явився Дюпре в супроводі якогось агента. Його оточила групачоловіків, що чекала в коридорі, засипаючи привітаннями й компліментами. Не зупиняючись, вони рушили в глиб коридору.

Амая здійняла руку, привертаючи його увагу.

— Агенте Дюпре, прошу вас…

Дюпре озирнувся, байдужо глянув на дівчину, нахилив голову й привітався з Емерсоном, який стояв упритул до неї.

— Агенте Емерсоне, — мовив він і, повернувшись до них спиною, попрямував далі разом зі своїми колегами.

Амая остовпіла, спостерігаючи за тим, як він віддаляється. Їй було байдуже, що Емерсон розчув, як вона пробурмотіла:

— Клятий чванливий козел!

3. Курс вітру

Академія ФБР, Квантіко, штат Вірджинія

Світло вже згасло, коли вони дісталися аудиторії. Агент Емерсон зупинився біля дверей і, не попрощавшись з Амаєю, рушив назад тим самим коридором, яким вони прийшли. Складалося враження, буцімто в залі зчинилася буря. На екрані, встановленому в глибині приміщення, демонструвалося відео: злива й вітер зривали дахи з будинків, електричні стовпи падали на землю, над морем здіймалися хвилі і рвалися до берега. Зіщулившись, стараючись рухатися непомітно, Амая увійшла до зали й почала шукати місце, де можна було б влаштуватися якомога швидше. Відео змінилося іншим роликом, а коли той закінчився, на екрані промайнула низка світлин із зображенням стихійних лих, циклонів, тайфунів, ураганів. Декотрі з них були зняті з висоти пташиного лету, але скидалося на те, що всі ці кадри свого часу з’являлися в новинах або на шпальтах різних газет.

— Стихійні лиха, — сказала якась жінка вдалині.

Амая впізнала дещо гугнявий голос агентки Такер. Хоча й не могла бачити її, пам’ять чітко відтворила образ жінки. Такер була афроамериканкою років п’ятдесяти з надзвичайно гарним обличчям. Вона носила дуже коротку чоловічу стрижку — можливо, задля контрасту з пишними формами, що візуально занижували її зріст. Ця агентка, на відміну від Емерсона, належала до оперативної групи агента Дюпре. Вона була відповідальною за зв’язки з громадськістю, пресою, жертвами нападів і родинами загиблих. Такер мала найбільший стаж роботи у ФБР, поступаючись лише Дюпре. Три дні тому вона провела семінар, присвячений кіберзлочинності. Почувши її голос знову, Амая подумала, що Емерсон, певно, мав на увазі саме це, говорячи, що Дюпре поводиться у властивій йому специфічній манері. Було очевидно, що супер­агент не мав наміру приєднатися до них. Зітхнувши, вона змусила себе приділити увагу агентці Такер, чий силует розчинявся в темряві. Та продовжувала свою промову:

— Лишаються десятки жертв, трупів із численними травмами. Існує протокол дій після проходження урагану, згідно з яким необхідно чимскоріш урятувати уцілілих і запобігти поширенню хвороб, що їх може викликати розкладання тіл. Це спонукає всіх рятувальників і слідчих виконувати свої обов’язки якомога швидше. Охоплене хаосом місце події легко збиває слідчого з пантелику, заважаючи розгледіти ознаки злочину. Понівечені трупи часто висять на деревах — частково випотрошені, вкриті подряпинами або спотворені до невпізнання; розгнівана стихія здебільшого зриває з них весь одяг. На ваших столах лежать матеріали, на основі яких треба виконати наступне завдання. Там ви зна­йдете всі подробиці. Я стисло викладу їх, оскільки вся інформація міститься у наданих вам документах. Цієї весни березень видався одним із найтепліших в історії, що призвело до утворення торнадо й потужних ураганів, які завдали величезної шкоди багатьом регіонам нашої країни. Один із таких ураганів вразив маленьке містечко поблизу Кілліна, штат Техас, унаслідок чого спустошилися поля й загинуло чимало худоби. Людських жертв теж було багато. Серед них опинилася і родина Мейсонів. Загинули всі: батько, мати, троє синів-­підлітків і старенька бабця, що жила з ними.

На екрані промайнули світлини, зроблені до і після трагедії. Перші зображення — типова техаська ферма й усміхнена родина, що позувала на подвір’ї. Знімки стихійного лиха мали погану якість — очевидно, що фотографу бракувало досвіду. Впадала в око відсутність міток і позначок. Поранення відзнято здалеку, а ті кадри, де камера трохи наблизилася, були розпливчастими. Кілька загальних планів виглядали більш-менш нормально. Трупи лежали впритул один до одного, що підводило до припущення про те, що всі члени родини зібралися разом, коли обвалилися дах і частина стіни. Амая без особливих зусиль уявила, як вони обіймаються, намагаючись набратися сміливості й відігнати страх. А згори падають уламки, тріски, важкі меблі, якими зазвичай облаштовують ферми.

Такер провадила далі.

— Дотримуючись протоколу, жертв стихійного лиха швидко поховали. Їхня загибель попервах не викликала підозр, тож поліція невдовзі видала свідоцтво про смерть і не здійснювала розтину. Минуло менше місяця, і холодні повітряні маси, принесені вітрами з Канади, зустрілися з потоками теплого повітря з Мексиканської затоки, сформувавши кілька ураганів типу «суперкомірка», здатних породжувати численні торнадо. Саме така суперкомірка з усією силою обрушилася на коридор Оклагоми, й один із цих торнадо зруйнував ферму родини Джонсів на околицях Бруксвіля. — На екрані знову з’явився знімок красивої ферми, цього разу зроблений з висоти пташиного лету. Його замінила інша світлина, де не було видно нічого, крім руїн і спустошення. — Тіла знайшли всередині ранчо. Загинули батько, його старенька мати, що жила з ними, дружина й троє дітей. Усі вони були приблизно тієї ж статі й того ж віку, що й члени сім’ї Мейсонів.

Збіг був дивовижним: трупи, що лежали впритул один доодного, пил, уламки, кілька предметів меблів, які придавили небіжчиків до підлоги. Хоча Амая не знала координат розташування обох ферм, на перший погляд здавалося, що вони ідентичні. Дівчина подумки занотувала це спостереження.

Агентка Такер зробила паузу, задоволено слухаючи, якперешіптуються агенти європейської поліції. Ці зображення були чудовими. Навіть недосвідчена людина одразу розуміла, що камеру тримав професійний фотограф-­криміналіст.

— Якби поліція діяла так само, як і в попередньому випадку, — провадила далі агентка Такер, — ці смерті знову видались би природними й не розглядалися би слідчими. Всі члени родини перебували у розтрощеній вітальні, тіла майже не покалічені, але на головах виявлено сліди від страшних ударів, що, вочевидь, були завдані балками, брусами й меблями, які впали на них.

Французький агент із колишньої Сюрте, який сидів поблизу Амаї, перебив її:

— Місця події дуже схожі. Ви визнаєте, що перший інцидент не викликав підозр у представників місцевого самоврядування або влади штату. Дивлячись на світлини, я припускаю, що ФБР не проводило розслідування першої трагедії. Що ж змусило вас інакше поставитися до другої справи?

Агентка Такер зачекала кілька секунд, аж доки не впевнилася, що увага всієї групи прикута до неї.

— Свідок, — тихо вимовила вона, хоча це шепотіння чітко пролунало в темних глибинах аудиторії.

Амая усміхнулася. Поза всяким сумнівом, ця жінка бездоганно володіла техніками привертання уваги й пробудження інтересу слухачів.

—Одинадцятирічний хлопчик, друг сина власників ферми, — пояснила агентка, повернувшись до своєї звичної інтонації. — Попри попередження синоптиків і заборону батьків виходити надвір, він утік із дому, аби зустрітися з другом. Ураган налетів з усією люттю, перш ніж хлопчик встиг дістатися сховища, тож йому довелося знайти прихисток у курнику. Він не отримав серйозних ушкоджень, але чимало годин пролежав затиснутим під великим дощатим настилом, що врятував йому життя — інакше його б убила балка, що обвалилася трохи згодом. Дошки давили йому на груди, заважаючи кричати. Він сказав, що після проходження урагану Джонси вийшли з укриття під коморою. Хоча їх не можна було побачити з-під настилу, він запевняє, що впізнав кілька голосів. Саме тоді він угледів, як на луці з’явився якийсь чоловік і наблизився до ферми. Наступної миті пролунали постріли, крики й нові постріли. А потім голоси стихли. Нажаханий, він почув дивний звук, наче хтось пересував кам’яні уламки. Коли шум ущух, незнайомець знову потрапив у поле зору свідка. Згідно з наданим ним описом, то був високий худий чоловік, чия манера ходити видавала в ньому молодика. Інші примітні ознаки — портфельчик у руках і значок на лацкані пальта. Хлопчик розповів, що, коли вбивця вийшов на луку перед будинком, він поклав валізу на землю, став навпроти руїн ферми, здійняв обидві руки і в цілковитій тиші заходився повільно й ритмічно рухати ними, немовби керуючи великим оркестром. Свідок назвав його «диригентом», і саме це прізвисько використовує розвідувальна група.

Поліціянти мовчали, але здавалося, в цій тиші можна розчути тріск м’язів, які напружилися під шкірою, як у собаки-шукача, що нанюхав здобич.

Амая озирнулась і глянула на агентку Такер. Хоча обличчя тієї ледве розрізнялося в пітьмі, вона розгледіла, що та кивала, явно задоволена ефектом, що його справили її слова.

— Всупереч будь-якій логіці, вбивця не забрав зброю; ми знайшли її поряд із тілами. Револьвер «Сміт і Вессон 617» двадцять другого калібру, що належав батькові. Розтин показав, що черепно-мозкові травми, ймовірно, заподіяні уламками й брусами, приховували отвори від кулі цього револьвера, з якого застрелили всю родину. Слова хлопця підтвердилися: ми знайшли достатньо доказів, які засвідчують, що Джонси перечекали ураган в укритті під коморою і всі вони загинули внаслідок пострілу в голову. Хтось навмисно влаштував безлад у будинку, щоби створити позірність трагічної випадковості: стіни власної ферми начебто обрушилися на людей і вбили їх. Ця історія нагадала одному агенту з нашої групи світлину, опубліковану на шпальті якоїсь газети місяць тому. На ній була зображена сім’я Мейсонів, що загинула в Техасі після проходження великого урагану, а саме тіла, напівпоховані під завалами. Як випам’ятаєте, їх віддали землі, не здійснивши розтину. Ми допиталишерифа, який розслідував ту справу. З’ясувалося, що неподалік від трупів Мейсонів було виявлено аналогічну зброю двадцять другого калібру, що належала батькові. Тоді ніхто не надав цій знахідці суттєвого значення. Ми отримали дозвіл на ексгумацію, провели огляд тіл і виявили, що сліди від ударів на голові прикривали кульові поранення, які, як і в попередньому випадку, були завдані пістолетом батька, знайденим на місці події.

На екрані демонструвалися світлини, зроблені під час розтину, де були відзняті крупним планом рани й садна на тілах загиблих.

Такер покинула своє місце в глибині зали й, підійшовши до дверей, увімкнула світло. Зображення трупів на екрані потьмяніло й майже зникло. Тим часом поліціянти кліпали очима, намагаючись призвичаїтися до яскравого освітлення. Агентка повела далі:

— Урагани мчать із шаленою швидкістю — понад сто п’ятдесят п’ять миль на годину, що перетворює будь-яку тріску на смертельний снаряд. Безперечно, вбивця це знав. Він двічі придавив камінням місце проходження кулі, але в решті випадків скористався шматками дерева, аби в буквальному сенсі пробити голови наскрізь.

Такер витримала театральну паузу й обвела поглядом присутніх. Амая зрозуміла, що зараз вона розкриє щось важливе й очікує відповідної реакції. Такою була манера цієї агентки.

— Всі поранення від уламків жертви отримали після смерті. Вбивця підстроїв усе так, аби замаскувати злочин і змінити послідовність розгортання подій.

Амая, яка влаштувалася за одним зі столів біля дверей, опинилася дуже близько від агентки Такер. Вона побачила, як на обличчі жінки промайнула тінь усмішки, коли вона почула, що поліціянти знову зашушукалися, а деякі навіть озирнулися і почали обговорювати свої версії. Перевівши погляд на Амаю, агентка Такер помітила, що та спостерігає за нею, і її усмішка згасла. Вона вказала на купу паперів, що лежала на столі Амаї.

— Ми роздали вам теки з усіма даними, що їх нам вдалося зібрати. Тут ви знайдете отриману від сусідів інформацію, заяву свідка, знімки місць подій і короткі біографії членів обох родин. Крім того, ми поділилися з вами іншими подробицями, аби ви не марнували час на кружляння манівцями. Ви дізнаєтесь про всі заходи, до яких ми вдавалися донині, про наші спроби встановити зв’язок між двома місцями подій або між двома родинами, що не привели до відчутних результатів, — як я вже казала, ми не виявили інших спільних характеристик, крім статі, віку й кількості родичів. Ідеться про відкриту справу, над якою наразі працює ФБР. Наданий вам звіт є конфіденційним. Ми вважаємо, що мета цього типа — лишатися непомітним, він не належить до тих, хто жадає слави. Скидається на те, що його цілком задовольняє виконання певної місії. Він не відчуває потреби в публічному визнанні, і нам теж не потрібен розголос. Наш найкращий козир — його хибна впевненість у тому, що ми не знаємо про його існування.

Герта мотнула головою і голосно мовила:

— Хіба це не аморально — чекати, коли він скоїть наступний злочин, і не сповістити пресу лише для того, щоби бути певними, що він не зупиниться?

— Ми сумніваємось, що він зупиниться. Якщо ми опри­люднимо наше відкриття, це, ймовірно, змусить його змінити метод дій. Зважаючи на широкий географічний ареал, у межах якого пересувається вбивця, спіймати його буде практично неможливо. Наш єдиний шанс — випередити зловмисника. Для виконання завдання ви співпрацюватимете з вашим куратором, який у жодному разі не впливатиме на ваші висновки своїми теоріями й припущеннями. Він дозволить вам користуватися його комп’ютерним обладнанням і надасть доступ до будь-якої інформації з нашої бази даних. Ви розробите три профілі: поведінковий, географічний і віктимологічний. Маєте здати завдання завтра, до опівдня.

Барбаґальйо — італійський інспектор, який служив у військах карабінерів, — підняв досьє над своєю головою.

— Вибачте, агентко Такер. Не подумайте, що я висуваю якісь претензії до вашої роботи. Однак, згідно з програмою, це заняття мав провести спецагент Дюпре.

Амая усміхнулась і мовчки зробила заперечний жест, згадавши вираз обличчя Дюпре, який навмисно уникав її, коли розвернувся і рушив коридором.

Агентка Такер, яка вже наблизилася до дверей, зупинилась, тримаючи палець на засуві. Вона відповіла, явно насолоджуючись кожним словом:

— Він уже його провів. Чим, по-вашому, була його лекція?

4. Морг Мері Ворд

Кейп-Мей, Нью-Джерсі

Труп мав плачевний вигляд. Мері Ворд ущипнула його за щоку двома пальцями, не захищеними рукавицею. Зовнішній шар шкіри відділився, лишивши на вилиці пляму, подібну до сонячного опіку. Вона розім’яла епідерміс між пучками. Липка консистенція нагадувала шпалерний клей. Мері зітхнула. Працювати з замороженими трупами було найскладніше, і це конкретне тіло не стане винятком із правила. Вона протерла пальцівологим ватним тампоном і нахилилася перевірити кількість конденсату в осушувачі повітря, що цілу ніч гудів біля столу. Виливши рідину в мийку, вона вирішила, що, попри неприємний звук, не вимикатиме прилад, поки приводитиме до ладу бідолашну сеньйору Міллер. Спершу Мері нанесла товстий шар тальку на лице небіжчиці, після чого взялася за волосся, дивлячись на світлину, що служила зразком. Із щирим жалем позирнула на розкішну каштанову гриву. Жінка усміхалася, обіймаючи одного зі своїх синів. «Певно, старший», — подумала Мері. Вона добре пам’ятала цю історію. Пів року тому сеньйора Міллер загинула разом зі своїм чоловіком, свекрухою і трьома дітьми під час урагану.

Згідно з протоколом, родину поховали за кілька годин після смерті. Однак, коли до матері сеньйори Міллер, яка мешкала в Іспанії, дійшла сумна звістка, її вхопив інфаркт. Вона зробила все можливе і неможливе, аби тіло доньки не віддали землі до її приїзду. І що тепер? Мері отримала світлину й труп, що зберігався в морзі впродовж шести місяців. На додачу від неї очікували якогось дива. Вона прибрала феном залишки присипки, а потім, трохи поекспериментувавши з різними пігментами, приготувала в піалі маслянисту суміш тілесного кольору й заходилася втирати її в обличчя сеньйори Міллер за допомогою пенз­лика. Задоволено посміхаючись, вона розподілила субстанцію спонжем і щіточкою, що майже не відрізнялися від звичайного приладдя для макіяжу. Обробила пальцями вилиці та щоки. Перейшовши до щелепи, Мері помітила маленький набряк. Поза всяким сумнівом, це зламаний зуб. Таке траплялося часто. Жінка роздратовано зітхнула й поклала на стіл піалу та пензлики. Скориставшись щипцями й ліхтарем, вона оглянула ротову порожнину і з подивом пересвідчилася, що всі зуби на місці. Вдруге обмацала лінію підборіддя, прокресливши дугу під нею. Внизу щось рухалося. Вона проштовхнула крихітну річ уздовж щелепи й притиснула її до задніх зубів. Діяти треба було обережно, якщо їй не хотілося, щоб дивний предмет — біс його знає, що це таке, — про­слизнув у горлянку сеньйори Міллер. Цілком зосередившись на завданні, вона встромила щипці й повільно просунула їх у напрямку зубів, аж доки вони не опинилися там, де потрібно. Водночас її пальці допомагали підхопити бажане. Різко витягнувши інструмент, вона піднесла його ближче до світла. Мері Ворд не вперше бачила кулю, але… Боже милий! — вона навіть уявити не могла, що знайде щось подібне в роті сеньйори Міллер.

6. Itxusuria1. Коридор душ

Альворд, Техас

Лука, що простиралася перед будинком Алленів, майже не зберігала слідів вторгнення урагану. Якби випадковий спостерігач став навпроти ферми й звів очі, він попервах подумав би, що все виглядає цілком нормальним. Вікна підвалу, побудовані на рівні фундаменту, були цілими, так само як і сходи, що вели до ґанку, де збереглася пара горщиків із фіолетовими квіточками, що прикрашали парадний вхід. І лише тоді, коли погляд сягав вікон і піднімався вище, можна було побачити, що одноповерховий будинок лишився без даху. Верхня частина була повністю відірвана, наче панцир черепахи.

Кількість автомобілів, що перегороджували прохід до ферми, засвідчувала, що всередині була сила-силенна місцевих агентів, представників поліції штату, пожежників, парамедиків і навіть працівників моргу. Простуючи вузьким коридором слідом за поліціянтами, що допомагали протискатися крізь натовп, Амая супроводжувала свою розвідувальну групу, аж доки їй не завадили просуватися вперед. Агент Емерсон, який крокував попереду неї, на якусь секунду озирнувся і, побачивши її, не став чекати, а прошмигнув до вітальні. Їй було байдуже, вона не сумнівалася, що не знайде там нічого цікавого, доки всі ці люди не підуть. Інші приміщення, яким ніхто не приділяв особливої уваги, видавалися їй не менш гідним місцем для початку розслідування. Амая була одягнена у завеликий жилет, але принаймні на спині були вишиті розпізнавальні жовті літери ФБР. Вона перевірила численні потаємні кишені, дістала пару рукавиць, натягнула їх і рушила в глиб будинку. Попри відсутність даху, внутрішня обстановка не була суттєво пошкоджена і проходи між кімнатами збереглися. На стінах криво висіли картини й стирчали відірвані тріски; по підлозі були розкидані відколоті від даху уламки каміння і залишки пошкодженої електропроводки. Амая завважила, що скло у вікнах розбилося й засипало друзками всіповерхні. Увійшовши до кухні, вона побачила недоїдки на столі; з холодильника витикався пучок моркви,не очищений від землі. Навіть перекинуті стільці справляли враження, що господарі хутко тікали й будь-якої миті повернуться, щоб продовжити те, що робили доти, як зчинилася буря.

Діставшись будинку, вона уважно оглянула кімнати маленької ферми, шукаючи вхід до укриття, де родина переховувалася під час урагану. Дюпре попередив її, що цяродина не відповідає віктимологічному профілю, що цікавив підозрюваного, якого вони переслідували. Та Амая не вірила у випадковості. Чоловік, дружина, троє дітей — двоє синів та одна дочка того ж віку, що й діти Мейсонів та Джонсів. Усі зібралися у вітальні сильно понівеченого будинку, але вони могли би вижити, якби їх завалило меблями. Залишалося перевірити, в якому напрямку розвернуті голови, й знайти зброю батька. Якщо її версія є правильною і члени родини Алленів стали жертвами диригента, вони мали перечекати ураган в укритті. Біля дверей кухні Амая виявила аналогічні двері. Відчинивши їх, вона одразу здогадалася, що знайшла прохід до підвалу. Дівчина знову обмацала кишені в пошуках ліхтарика, який взяла з собою. Потім спустилася сходами, не торкаючись поруччя і намагаючись іти навшпиньки, аби не лишати слідів. Світло було тьмяним через велику кількість пилинок у повітрі. Маленькі вікна на рівні фундаменту, що їх вона бачила ззовні, вкривав товстий шар пилу. Виявилося, що зсередини вони розташовані поблизу стелі. Придивившись, Амая помітила, що вікна були закріплені клейкою стрічкою й обгортальним папером. У пластмасових ящиках, помічених чіткими наліпками, вона знайшла ліхтарі, транзистор і батарейки, бідони з водою, банки з їжею і навіть маленьку плиту, чия основа була під’єднана до газового балона. На масивному буфеті, перенесеному з їдальні до підвалу за непотрібності, виявилося чимало обгорток шоколаду й різних напоїв. Дві бляшанки пива, дві бляшанки лимонаду без цукру, вісім бляшанок коли й кілька пляшок води. Стараючись не торкатися їх, вона нахилилася і розчула шипіння газу в одній із бляшанок. На дверцятах буфета висів маленький відімкнений замок. Не чіпаючи ручки, Амая трохи відчинила дверцята й миттєво розпізнала знайомий запах мастила для чищення зброї. Жодної зброї всередині не було, проте в глибині буфета виднілися кілька пакетів із боєприпасами для револьвера двадцять другого калібру. Поряд із найвіддаленішою від вікон стіною лежали кілька спальних мішків і подушок. Нахилившись, вона оглянула вміст позолоченого несесера, схожого на жіночу косметичку. Там було повно ліків. Вона закрила його й поклала на місце.

Амая піднялася нагору і зробила другу спробу пробратися до вітальні, але в буквальному сенсі застрягла між двома працівниками поліції штату. Вона почула, як Дюпре переконує шерифа, що необхідно вигнати всіх цих людей з місця події. Дівчина всім тілом притиснулася до стіни, пропускаючи поліціянтів у капелюхах, які зайняли майже весь коридор. Тоді їй вдалося розгледіти вітальню. В кімнаті, де родина зібралася востаннє, безлад був помітніший. Кілька агентів, закутаних з ніг до голови в спеціальні білі комбінезони криміналістичної лабораторії, фотографували всі предмети, розкидані поряд із тілами, перш ніж відкласти їх убік. Голови загиблих — мішанина злиплого волосся і крові, що набула сіруватого відтінку через надлишок пилу, — вказували на північ, а трупи були складені в тій самій послідовності, що й в інших випадках: дружина, троє дітей — від старшого до молодшого, чоловік. Агенти терпляче чекали, мовчки оточивши тіла. Дюпре помітив присутність Амаї, яка завмерла на порозі, й сердито розвернувся до неї. Попри це, він стримався і дочекався, коли наблизиться до дів­чини. І лише тоді нагримав:

— Куди, в біса, ви поділися?

— Я була… — затнулася вона.

Дюпре схопив її за лікоть і вивів надвір.

— Я не могла пройти, — почала пояснювати вона. — Агент Емерсон лишив мене позаду. Коридор був ущерть забитий людьми, і я скористалася цим для…

— Я не хочу вибачень, — перебив він її. — Емерсон — бовдур, але я взяв на себе неабияку відповідальність, коли привіз вас сюди. І я зробив це не для того, щоб ви були пересічною спостерігачкою, а для того, щоб ви широко розплющили очі й загострили органи чуття. Увійдіть сюди, відчуйте страх цієї родини. Мені цікаво, як мислить диригент, я хочу, аби ви пояснили мені, що відбувається в його голові. Не дозволяйте залякати себе, почувайтеся впевнено.

Не чекаючи на її відповідь, він крутнувся на підборах і повернувся до вітальні.

Амая міцно стиснула губи, видихнула все повітря через ніс і рушила слідом за ним.

Медики щойно зняли покривала з трупів. Агенти, усівшись навпочіпки, уважно роздивлялися їх, поки коронер оголошував перші висновки. Амая стала прямісінько за ним і схилилася над тілами.

— Вони померли менше п’яти годин тому. Синюшність іще не проявилася, але перші синці починають проступати в місці, де шкіра торкається підлоги. Крові витекло небагато, зважаючи на серйозність черепних ран, отриманих усіма загиблими.

— Може, така незначна втрата крові пояснюється тим, що вони померли до того, як їм розбили голови? — припустила агентка Такер.

— Поки що я не можу відповісти на це запитання. Вам доведеться дочекатися результатів розтину. Напевно скажу одне: всі ці поранення були смертельними. Надто важкими, — мовив він, розсунувши пальцями волосся наймолодшого хлопчика, аби всі побачили, наскільки сильно був розтрощений череп.

— Ви вважаєте можливим, що всі вони зазнали смертельних поранень саме в цій кімнаті? — спитала Такер.

— Ви ж бачили, скільки предметів посипалося на них: кілька шматочків дерева або цементу глибоко застрягли в кістці. І той факт, що зрештою родина зібралася тут, не означає, що вони не могли травмуватися в іншійчастині будинку. Я часто бачив таке після пожежі. Охоп­лені панікою родичі зазвичай шукають одне одного й гинуть усі разом.

— Причому всі голови розвернуті на північ, — зазначив Дюпре.

Коронер знизав плечима.

— Так, це дивно, але…

Заперечно хитнувши головою, втрутилася Амая:

— В інших кімнатах немає слідів крові. Я перевірила. — Вона звернулася до Дюпре. — Немає жодної краплі, що доводила би, що жертви могли отримати поранення деінде, а потім перебратися до вітальні. Якби вони переміщувалися між кімнатами з такими серйозними пораненнями голови, це спричинило би рясну кровотечу і краплі крові стікали би вниз під дією сили тяжіння, позначивши пройдений ними шлях.

— Також немає ні плям на одязі, ні бризок на обличчі, що обов’язково мали лишитися, якби люди перебували в стоячому положенні, коли на них попадали всі ці предмети, — зазначив Джонсон.

Амая ступила трохи вперед і нахилилася над трупом.

— Якщо ви добре придивитесь, — мовила вона, вказуючи на криваву масу на голові хлопчика, — то побачите пузир, що утворився на кілька сантиметрів нижче від місця удару.

Коронер відсунув пасмо волосся у вказаному місці.

— Може, це згусток крові…