Чи врятує доктор Проктор Різдво? ebook

Ця історія почалася у передвечір’я останньої неділі Адвенту.

Сніг товстим шаром вкрив Норвегію, особливо Осло, особливо особливо Гарматну вулицю, й особ­ливо особливо особливо похилену синю хатку в самому кінці вулиці, хтось із мешканців якої скоро муситиме взятися за лопату й прочис­тити хоча б доріжку від ґанку мимо грушевого дерева до хвіртки. Чи там ніхто не живе? Але ні, від хвіртки до ґанку тяглася низка слідів, як малих, так і великих, за замерзлими вікнами горіли свічки, а з димаря піднімався дим.

У кухні біля стола сиділа сусідська дівчинка Ліса. Вона мрійливо дивилася перед собою і слухала Жульєтт, усміхнену даму, яка помішувала щось у каструлі й розповідала романтичну історію про двох закоханих, які спершу загубили одне одного, а потім знову знайшлися перед Святвечором.

— Як я люблю романтичні історії!.. — зітхнула Ліса. — Особливо якщо посередині вони трішки сумні. І трішки страшні.

Жульєтт Маргарин засміялася і долила ще трохи молока в каструлю.

— Це тому, мадемуазель Лісо, що сидиш ти тут, у теплі й затишку, а не серед страшних невидимих потвор, які вибираються у світ перед Різдвом.

Тієї самої миті гучно рипнули двері в коридорі, й до кухні увірвався холодний вітер. Ліса й Жульєтт перезирнулися. У коридор хтось зайшов. Чи щось. Дерев’яна підлога застогнала від кроків.

— Хто… хто там? — спитала Жульєтт з тремтінням у голосі.

Відповіді не було.

— Хто… — Жульєтт хотіла повторити запитання, але наполохано затулила рота рукою.

У дверях постало дещо страшне.

Купа дров. Величезний оберемок нарубаних березових полін висів на висоті двадцять сантиметрів над підлогою.

— О ні! Летюча купа дров! — зойкнула Жульєтт. — Чого тобі треба від нас, невинних беззахисних жінок?

— Їсти! — відповіли дрова.

— Мон Дьє! — простогнала Жульєтт. Вона ж була француженкою, а «Мон Дьє», здається, французькою означає «Боже мій». — Ти збираєшся з’їсти нас обох, чи тобі вистачить однієї тої малої? Якщо хочеш, можеш з’їсти весь будинок, або…

— Їсти рисову кашу! — сказали дрова.

— То сідайте тут, біля груби, — Жульєтт поверну­лася до каструлі.

Купа дров підлетіла до груби й з гуркотом впала в кошик для дров, а на її місці постав незвичайно маленький хлопчик. Він мав малесенький кирпатий носик і найменші веснянки, які ви коли-­небудь бачили. Він струсив сніг зі свого светра й заходився вибирати березові тріски з вогненно-­рудої шевелюри.

— Ти голодний, Булле? — спитала Ліса.

— Голодний? — перепитав малий і витер носа рукавом светра. — Дозволь, я поясню…

— О ні… — простогнала Ліса.

— Коли я вирушив у цю полярну експедицію, ризикуючи своїм життям, моєю єдиною метою було, — хлопчик підняв неймовірно маленький вказівний пальчик, — врятувати жінок і дітей… найперше, звичайно, жінок… від голоду й холоду. Лише з найпростішими інструментами, без будь-яких засобів зв’язку й навігації я сам-самісінький мусив пробиватися через снігове пекло, яке кожної миті могло мене поглинути. Але я не здавався. Адже я Булле, а Булле ніколи не здається, Булле…

— Булле дійшов до гаража й приніс дров, — Ліса показала рукою у бік вікна, за яким місяць освітлював дерев’яний сарай біля хвіртки.

— Саме так, — підтвердив хлопчик. — І зголоднілий виснажений Булле трохи розчарований тим, що жінки й діти — найперше жінки — заради яких він ризикував своїм молодим життям, не доклали трохи більше зусиль для приготування… — Булле закотив очі й сповз на підлогу, — …рисової каші.

— Булле, тебе не було всього п’ять хвилин!

— І вже за п’ять хвилин будемо їсти! — весело мовила Жульєтт. — Особливо якщо ти підведешся і приготуєш стіл, Булле.

Рудий підхопився, заскочив на стільницю, відчинив шафку й узяв тарілки.

Під підлогою щось загуркотіло.

— Що це було? — вигукнула Ліса.

— Ой, мабуть, Віктор знову щось винайшов.

Почулося гупання ніг по сходах з підвалу, й через хвилину до кухні вбіг дуже високий і дуже худий чоловік з довгим скуйовдженим волоссям, ріденькою борідкою навколо широкої усмішки, у синьому винахідницькому халаті й окулярах, які, якщо придивитися, виявлялися плавальними.

— Кохана! Друзі мої! — вигукнув чоловік і голосно чмокнув Жульєтт у щоку. — Еврика!

— Це означає «знайшов», — шепнула Ліса на вухо Булле, який саме видряпався на дерев’яну лаву поряд з нею.

— Булле знає, мій маленький друже, — поблажливо відказав рудий. — Що ви винайшли, професоре?

— Послухайте, друзі! Я покращив Распине часо­мило. Тепер для подорожей у часі й просторі не потрібна спеціальна ванна часу! — професор підняв флакончик від шампуню з полунично-червоною рідиною. — Вливаєте часомило в будь-яку ванну, відро чи басейн, мішаєте, щоб з’явилася піна. Потім просто занурюєтеся, думаєте про якесь далеке місце і якусь дату, а коли підводитеся — оп! — ви вже там!

— Мон амур, ти геній! — Жульєтт так міцно обняла доктора Проктора, що той аж почервонів.

— Вам виплатять Нобелівську премію! — Булле став ногами на лаву. — Зможете продавати часомило по всьому світу й розбагатієте!

— На жаль, навряд чи це станеться, — доктор Проктор усміхнувся. — Часомила залишилося зовсім трохи. А формула загинула разом з Распою, тож зробити ще часомила не вийде.

— Зате ми можемо зробити ще каші! — Жульєтт поставила каструлю на середину стола. — Налітайте! Побачимо, чи вдасться нам її спорожнити!

Усі присутні взялися поглинати рисову кашу з молоком і медом. Лісі та Булле лише одна страва подобалася більше, ніж рисова каша Жульєтт. І був це, звичайно, карамельний пудинг доктора Проктора. А Булле взагалі любив усе з карамельним смаком, тому тепер завжди носив у кишені пляшечку карамельного соусу. Його мати була не найкращим кухарем, тож під час вечері Булле відвертав її увагу (наприклад, вигукував: «Дивися, семиногий павук!») і швиденько наливав на страву трохи карамельного соусу. Хоча варто визнати, що рибні палички з карамельним соусом доволі дивні на смак, а гороховий суп — іще дивніший.

Але зараз вони сиділи в кухні Жульєтт і доктора Проктора. Їли кашу, аж за вухами лящало, а Жульєтт Маргарин розповідала, як Різдво святкували у її багатій родині у Франції, у великому холодному замку. На вечерю там їли качку, за столом прислужувало чимало лакеїв та служок, але не було ні друзів, ні родичів.

— А в нас навпаки, — доктор Проктор підвівся, щоб увімкнути радіо. — Мої батьки мали невеличкий теплий будиночок, не було в нас жодного слуги, зате на Святвечір приїжджала купа родичів. І так багато, що ледве всі вміщалися, — професор знайшов на приймачі «Концерт на замовлення», куди люди присилали побажання для друзів, знайомих, кузенів, коханих, однокласників і колег з роботи й просили поставити ту чи ту пісню. — У моїй сім’ї всі були винахідниками, тож один поперед одного розповідали, що ж новеньке вони винайшли. Частувалися ми винаходами моїх мами й бабусі, дарували одне одному теж свої винаходи.

— Які, наприклад? — спитав Булле між двома ложками молочної рисової каші.

— О, скажімо, м’язисті рукавиці, у яких можна було легко відгорнути тонни снігу й не втомитися. Або санки, які ніколи не переверталися. Але найчастіше — всякі штуки, які вибухали в найкумедніший спосіб. А якось тітонька Інга винайшла коробку цукерок, у якій кожна цукерка починала розмовляти, як тільки коробку відкривали. Кожна кричала, що вона найсмачніша, а потім всі хором заводили: «Візьми мене! Візьми мене!»

— Нічого собі! — здивувався Булле. — А різдвяний гном до вас приходив?

Професор якусь мить дивився кудись удалину, потім відповів:

— Зазвичай тато казав, що має вийти допомог­­ти різдвяному гному, а через кілька хвилин заходив сам гном, роздавав подарунки, бурмотів, що має багато справ і обмаль часу й зникав так само швидко, як з’являвся.

— Мій тато робить так само, — кивнула Ліса. — Але я впізнаю його черевики.

— А ти, Вікторе? — спитала Жульєтт. — Ти теж знав, що то не різдвяний гном, а твій тато?

— Ні, — мотнув головою доктор Проктор, дивлячись у вікно. — Тато завжди повертався дуже пізно. Допомагати різдвяному гномові нелегко…

— Ха-ха, — саркастично озвався Булле.

— Хай як, а ваш Святвечір був веселіший, ніж у мене вдома, — озвалася Ліса. — У нашій сім’ї визнають тільки практичні подарунки. Новий шкільний рюкзак, гроші на оплату занять в оркестрі й усе таке… Тато стежить, щоб ми ненароком не зачепили ялинки, мама збирає пакувальний папір і прасує, щоб можна було використати наступного року. А ще записує, хто що подарував, щоб на наступне Різдво подарувати щось приблизно в таку ж ціну.

— Яка ґрунтовна мама… — мовив доктор Проктор.

Ліса засміялася.

— Торік я отримала маленький подаруночок, загорнутий у звичайний папір із зошита, навіть пописаний. На картці було виведено: «Від різдвяного гнома». То була снігова куля, така, знаєте, скляна, якщо її потрусити, у ній падатиме сніг.

— Звичайно, я знаю, — кивнув професор. — Снігові кулі винайшов мій прапрадід.

— Мама була дуже роздратована, бо не знала, кому готувати подарунок у відповідь! А я не стала їй казати, що знаю тільки одну людину, яка могла так запакувати подарунок.

Жульєтт і Ліса глянули на руденького коротуна. Той, схоже, і не слухав — він захоплено вдавав, що грає соло на трубі під мелодію «Тихої ночі», яка саме лунала з приймача.

— Він признався, що то від нього? — спитав доктор Проктор.

Ліса похитала головою.

Професор почухав бороду.

— У такому разі не можна відкидати, що та куля була від гнома.

— Та ну! — вигукнула Ліса. — Від гнома? Того самого різдвяного гнома? Мені ж уже не два роки!

— То ти не віриш у різдвяного гнома?

— Ні! А ви?

— Ні-і-і-і, — протягнув доктор Проктор. — Я не вірю у різдвяного гнома. Я знаю.

Жульєтт голосно кашлянула.

— Знаєте що? — спитала Ліса.

— Я… ну… я знаю… — доктор Проктор глянув на кохану, яка усім виглядом намагалася його застерегти. — Я скажу так: знаю, що останнім часом усе менше людей вірять у різдвяного гнома. Він якось загубився за розпродажами й подарунками. Зараз люди більше вірять у святкові пропозиції від універмагу пана Тране, ніж у гнома. З кожним Різдвом пан Тране стає багатшим, а різдвяний гном з його простими подарунками вже нікому не потрібен.

— Ви кажете так, ніби різдвяний гном насправді існує, — засміялася Ліса.

— Я… — почав професор, але Жульєтт ще голосніше кашлянула й повернулася до Булле.

— Булле, розкажи нам, як святкують Різдво в твоїй сім’ї.

Від Булле почулися дивні звуки, поки він нареш­­ті зумів проковтнути кашу й заговорив:

— Це завжди залежало від того, чи мала мама в цей час кавалера. Якщо мала, то ми з сестрою ішли до дідуся, поки він був живий. І він нам читав.

— З Різдвяного Євангелія?

— Ні, — Булле поклав собі ще рисової каші. — З «Тварин, яких ви не хочете зустріти».

— Гм… Мабуть, це було цікаво…

— Дуже, — відповів Булле з набитим ротом. — От ви знаєте, чому в Нью-Йорку почали на перших поверхах робити магазини, а квартири влаштовувати на вищих?

Усі мовчки подивилися на нього.

— Вампірожирафи, — поважно мовив малий.

— Та невже? — Жульєтт схилилася через стіл до нього. — Розкажи!

— Та тут нема чого розказувати, — знизав плечима Булле. — Просто вампірожирафи, зі страшними зубами, якими вони кусають людей і смокчуть кров і пиво, отак… — з гидким сьорбанням Булле втягнув з ложки рисову кашу й проковтнув.

— Фу! — здригнулася Ліса.

— На щастя, вони виходять лише вночі, — вів далі Булле. — Ходять на своїх довгих тонких ногах темними вулицями міста. Вампірожирафи такі високі, а ноги в них такі тонкі, що більшість водіїв просто проїжджає під ними й навіть не помічає. А вампірожирафи не звертають уваги на машини, бо шукають крові й пива. Ось чому добре, що в них такі довгі шиї. Добре для них, не для нас. Бо з такими ногами й шиями вони легко дістають до третього поверху. І якщо хтось любить спати з відчиненим вікном… — Булле махнув ложкою так, що рисова каша полетіла в різні боки, — то йому не варто мати спальню або холодильник нижче четвертого поверху.

— Мон Дьє! — здригнулася Жульєтт. Тим часом доктор Проктор лише посміхнувся.

— Але ще гірше жителям Північних Террорторій в Австралії — найстрашнішого й найвіддаленішого місця на планеті, — мовив Булле й заплющив очі.

— Булле! — вигукнула Ліса.

Жульєтт глянула на неї і легенько підняла брову.

— Та він же вигадує! — застогнала дівчинка.

— То й що? — Жульєтт знизала плечима. — Розповідай далі, мон амі.

— Там живуть летючі собаки, — Булле розставив руки, — пси з кажанячими крилами. З настанням темряви вилітають зі своїх ям цілими зграями, аж небо затуляють. Сто років тому вони почали переселятися ближче до ферм і міст, і мій дід казав, що летючі пси стали найстрашнішими тваринами з тих часів, як слони цеце витоптали Африку.

Жульєтт вражено затулила рота долонею:

— О ні… І ті летючі пси смоктали людську кров?

— Кров? — здивувався Булле. — Навіщо їм у дідька кров? Це ж пси! Вони хезали!

— Ем… Хезали? — перепитала Жульєтт і повер­ну­­лася до професора: — Що це значить? Як це фран­­цузькою, Вікторе?

— Я тобі потім поясню, кохана.

— Вони просто хезали згори, — Булле поклав собі на голову обидві руки. — Людям на волосся, на капелюхи, на лисини, на сади й дахи, на тераси й басейни. А ті ж собаки не мали господарів, які ходили б з целофановими торбинками й прибирали за ними. У деяких місцях завали після летючих собак сягали метра. Товстий в’язкий коричневий шар, уявляєте? Люди ковзали, падали, провалювалися і навіть іноді тонули. А сморід!.. Може, докласти комусь іще каші?

— Ні, спасибі, — хором відповіли слухачі, поки Булле виклав на свою тарілку залишки білої слизької речовини.

— На летючих собак оголосили полювання і навіть призначили приз найкращому мисливцеві, — вів далі рудий. — Бо їх справді було забагато. А щоб ви знали, австралійці полюбляють смажити гриль у саду. То вони почали розпалювати гриль увечері, а після заходу сонця просто стріляли в небо, і бум! — ось вам на грилі свіжий собачий стейк. Вони полюбляли їсти псів з хлібом, гірчицею і кетчупом. Дідусь казав, що так і з’явилася назва «хот-дог». До речі, про кетчуп…

Булле вийняв з кишені пляшечку з карамельним соусом і подивився на кашу.

— Погана ідея, — зауважила Ліса.

— Згоден, — хлопчик кивнув і сховав соус. — У кожнім разі, дідусь навмисно поїхав до Австралії, щоб написати про летючих собак у «ТЯВНХЗ».

— «ТЯВНХЗ»? — здивувалася Жульєтт.

— «Тварини, яких ви не хочете зустріти», — в один глос пояснили Ліса й доктор Проктор.

— А одного вечора, коли дідуся запросили на гриль, з неба впало щось зовсім інше, — далі розповідав Булле. — Підстрелили якогось летючого цапа, з рогами й усім іншим.

Ліса насупилася:

— Булле, ти ж брешеш!

— Анітрохи! — обурився Булле.

— Гаразд, — Ліса взялася руки в боки. — Значить, ти просто зараз сходиш додому, принесеш книжку й покажеш мені того летючого козла?

— Звісно, ні.

— Ну от! Бо ти брешеш!

— Діти, діти! — спробував заспокоїти малих дру­­зів доктор Проктор, але Булле вже заскочив на стіл.

— Його немає у книжці, бо хто ж не хоче зустрі­­ти козла з таким ніжним смачним м’ясом? — вигукнув Булле. — Навпаки, він належить до тварин, яких усі хочуть зустріти! З нього вийде найкраща недільна печеня, яку тільки можна уявити!

— Чудово сказано, Булле! — похвалив доктор Проктор. — Настільки чудово, що ми нагороджуємо тебе правом помити посуд.

— Гм… нагороджуєте?

— Так. І не соромся спитати своєї найкращої подруги, чи не хоче вона допомогти тобі повитирати тарілки.

Булле зітхнув, заплющив очі, схилив руду голо­­ву, руки безвільно опустилися. Потім підняв голову. Розплющив одне око. Подивився на Лісу:

— Лісо…

— Добре! — Ліса роздратовано зірвала серветку, заправлену за комір. — Допоможу!

Почала збирати тарілки.

Булле зіскочив зі столу, підбіг до неї і міцно обняв свою найкращу подругу:

— Ти така хороша, Лісо!

— Так, і ти завше цим користуєшся! — Ліса ляс­­нула його по голові, але не сильно, і легенько усміхнулася. Бо якщо казати чесно, — а Ліса завжди казала чесно, — то вона лише кілька речей любила більше за карамельний пудинг, і одна з них — Булле.

Діти мили посуд, а Жульєтт і доктор Проктор тим часом пили каву біля кухонного столу й тихенько підспівували під музику з радіо. Ліса сказала, що хотіла б отримати в подарунок на Різдво кращий світ, де бідним дітям жилося б хоч трохи легше. Вона не бачила, як Булле в неї за спиною почав кривитися і позіхати. Він сам бажав отримати трохи часомила, щоб злітати до Парижа 1922 року й відвідати виступ чарівних танцюристок канкану в кабаре «Мулен Руж».

— Та-а-ак люблю дивитися, як танцюють канкан!.. — замріяно протягнув Булле з заплющеними очима, не бачачи, як Ліса показує йому язика й прилаштовує до рудої голови ріжки з двох пальців.

Раптом усі замовкли, бо з радіо почулося ім’я доктора Проктора.

— Віктор Проктор дарує цю пісню своїй коха­ній Жульєтт Маргарин і бажає всім жителям Гарматної вулиці, включно з Лісою та Булле, щас­ливого Різдва.

Залунала мелодія акордеона, і якась дама заспівала французькою.

— Едіт Піаф! — засміялася радісно Жульєтт.

— Про що вона співає? — спитала Ліса.

— Про дещо дуже романтичне, а посередині трош­­ки сумне, — відповіла Жульєтт. — Але слухай, ось зараз уже буде весело.

Доктор Проктор повів Жульєтт до танцю, тож Ліса спитала Булле, чи не хотів би й він потанцювати. Той сказав, що не проти, тільки якщо танцюватимуть канкан. Друзі стали одне біля одного й почали якомога вище задирати ноги поперед себе, голосно викрикуючи: «Канкан!»

— СПЕЦІАЛЬНИЙ ПОЗАЧЕРГОВИЙ ВИПУСК НОВИН! СЬОГОДНІ КОРОЛЬ ПРОДАВ РІЗДВО ПАНОВІ ТРАНЕ!

Голос диктора з радіо почувся так несподівано, а новина була така страшна, що професор і Жульєтт застигли в піруеті, а Булле й Ліса повалилися назад, мало не вкрившись ногами.

— ПАН ТРАНЕ ІНФОРМУЄ, ЩО З ЦІЄЇ МИТІ СВЯТ­КУВАТИ РІЗДВО ЗАБОРОНЕНО ВСІМ, ХТО НЕ ПРИДБАЄ ПОДАРУНКІВ В ОДНОМУ З УНІВЕРМАГІВ ПАНА ТРАНЕ НА СУМУ НЕ МЕНШЕ ДЕСЯТИ ТИСЯЧ КРОН.

Ліса й Булле вискочили з синього будиночка на краю Гарматної вулиці й погнали до хвіртки. На ґанку одного з будинків хор діток співав «Щасливого Різдва», а пані Мадсен диригувала, як і завжди в Святвечір. В саду біля сусіднього будин­­ку чоловік заліз на драбину й прикрашав яблуню: начепив на вершечок Вифлеємську зірку й розвішував миготливі гірлянди й різнобарвні скляні кулі.

— Пливіт, Булле й Лісо! — озвалася маленька дівчинка в шапці різдвяного гнома. Вона сиділа на санках посеред вулиці, задерши голову, щоб бачити з-під шапки. — Ліздвяний гном сколо плийде?

— Через сто дві години, — кинув Булле. — Треба просто почати лічити.

— Один, два, тли, цотили...

Ліса й Булле зупинилися перед ворітьми будинків номер чотирнадцять і п’ятнадцять.

— Булле... Думаєш, Різдва справді може не бути?

— Дурниці! — відбив малий. — Роззирнися — усе ж точно так, як має бути перед Різдвом.

— Але...

— Ходімо спати, Лісо. А завтра прокинемося і побачимо, що це був лише сон.

— Жахливий сон.

— Гірший, ніж кошмар, у якому за тобою же­неть­­ся монстр, ти намагаєшся утекти й потрап­ляєш у трясовину.

— Ти обіцяєш?

— Що прокинемося і все буде добре? Не сумнівай­­ся. Мені снилися і значно гірші сни, ніж той, що сниться зараз. А сьогодні я зіграю для тебе «Тисячі різдвяних вогників».

— Добре.

Діти побігли до своїх будинків: Ліса до червоно­го, а Булле — до жовтого.

— Хіба це не жахливо? — спитала Лісина мама, яка сиділа в кріслі й в’язала, коли дочка зайшла до вітальні.

— Кошмар! — буркнув комендант. Він саме розвалився на своєму кріслі з відкинутою спинкою й увімкнув гучніше звук в телевізорі. На екрані саме з’явилася репортерка. Дивлячись просто в камеру, вона оповідала: